Розділ 19

— Наліво… Направо… Давай до кінця вулиці… Стій… Ммм… Ще раз праворуч і помаленьку… Ні. Назад… І ліворуч… Добре… Вперед і не газуй…

Такі і подібні команди я віддавав уже більше як пів години, змушуючи наше авто петляти вуличками та провулками, аж поки не вибралися на проспект, що тягнувся зі сходу на захід.

— Ще трохи і ми за межі міста вискочимо, — неголосно озвався водій.

Міг і не казати. Щоб сплутати, потопаючі у морі зелені, приватні будинки, з історичною частиною міста, а тим паче — спальними районами, треба геть сліпим буди. Але мене менш за все хвилював краєвид, я прислухався виключно до пульсації перстня, котрий то нагрівався, то остигав. Вказуючи напрям до об’єкта пошуку. До місцезнаходження кривавого маніяка, на рахунку котрого були життя чотирьох дівчат. Це якщо лише теперішніх рахувати. Бо хоч ймовірність того, що «наш» убивця і повоєнний Різник, одна і та ж особа, не вкладалося в голові, в силу інформації, отриманої у посмертних листах Сигізмунда Еммануїловича, я б уже нічому не здивувався. Темна вода во облецах, як кажуть священники. І хоч мають на увазі зовсім інше, звучить влучно. Бо таки, біс його знає, що відбувається.

Машина тим часом повільно проповзла повз один із шикарних заміських ресторанів. Я неуважно мазнув поглядом по забитій дорогими авто парковці перед ним, мимохіть відмітивши, що ціни у цьому храмі їжі та напоїв, далеко не з дешевих, а стільки клієнтів… Де лише люди гроші беруть? Як відчув, що перстень знову почав охолоджуватися.

— Стоп! Він тут! — тицьнув пальцем у ресторан, шарпаючи ручку дверцят. Пошуки додали завзяття, і адреналін аж у вухах шумів. БП з Олегом, певно, відчували щось подібне, бо вискочили слідом буквально за секунди. І ми всі разом кинулися до вхідних дверей.

Я вже біг по східцях, коли БП наздогнав мене і притримав, схопивши за плече.

— Стій! Куди розігнався!

Я нерозуміюче озирнувся, але зупинився.

— Що?

— Куди преш, як голий в баню?

— Так він же там.

— І що? — другою рукою БП притримав Олега. — А ти куди несешся? Ну, товариш твій людина цивільна, а ти чого дурня клеїш? Наче перший день на службі.

— Я не розумію… Хіба ми не для того, щоб спіймати маніяка приїхали? — я все ще не міг второпати причину такої поведінки слідчого.

— Давайте відійдемо, перекуримо… — відказав БП, тягнучи нас вбік. — А то швейцар на нас уже підозріло коситься. Охорону викличе…

— Ви обидва що, геть з дуба рухнули? — промовив сердито, коли ми стали біля урни на куті парковки і дружно задиміли. — Поперли з карбованцем на буфет.

— Та що не так, Борисе Петровичу? — не витримав я.

— Олеже, поясни… Бо якщо теж не розумієш, я буду змушений тебе відсторонити від цієї справи і просити іншого оперативного супроводу. І я не жартую… Ну?

— Гм… — приятель ніяково відвів погляд. — Перепрошую… Це все азарт… стадний. Ну, знаєте… всі побігли, і я побіг.

— Давай по суті, без прелюдій.

— Добре… Справа у тому, Сергію, що у нас на фігуранта по суті нічого немає. І навіть якщо ми його зараз схопим, то вже завтра, а при наявності хорошого адвоката, навіть через кілька годин, Борису Петровичу доведеться його відпустити. З вибаченнями.

— Та біс із ними, тими вибаченнями. Фігуранта сполошимо. Насторожиться, зачаїться.

— То ви мені не вірите?

— Віримо, не напружуйся. Але сам подумай, з чим ми можемо вийти на прокурора і в суд? Затримали законослухняного громадянина на основі того, що ти побачив його у видіннях? Та за нами одразу хлопців з білими сорочками пришлють. Угу, з тими, що рукава до землі.

— Усе вірно, — кивнув БП. — Треба спрацювати дуже акуратно. Те що ми напали на його слід — чудо. Але далі усе слід зробити розумно. Зараз я увійду в залу і подивлюся чи він там. Якщо ти не помилився, Олег впаде йому на хвоста, а я тим часом виб’ю спостереження. І будемо пасти його день і ніч. Доки фігурант себе не проявить. І тоді візьмемо його на гарячому. З повною доказовою базою. Щоб з гарантією… Замкнути потвору на довічне.

— А-а… — протягнув я. — Тоді добре… Бо я…

І тут перстень буквально обпік палець. Я аж зашипів… Підвів голову і побачив перед собою шестисотого «мерса», що повільно виповзав зі стоянки. Крізь затемнені вікна неможливо було розгледіти, хто сидить у салоні, але коли авто почало віддалятися, а перстень — охолоджуватися, сумніви зникли.

— Він там… у тій машині, — ткнув пальцем. — Від’їжджає. За ним…

Смикнувся уперед, але мусив пригальмувати, бо зі стоянки саме вирулила «коробка» джипа, в якому, зазвичай, їздить охорона. А потім мене вже звично схопив за плече БП. А Олег з другого боку.

— А тепер що не так? — заборсався я, бо від того, як стрімко остигав перстень, мені аж млосно робилося.

— Проблема, братику… — відказав Олег. — Велика, пухнаста і смердюча… як зграя тхорів. Трясця.

— Не розумію.

— Бо живеш трохи в іншому світі. І у номерних знаках нічого не тямиш. Ця машина, з конюшень нашого губернатора. При чому з тих, які возять лише членів родини. Оскільки ні губер, ні його синок на фоторобота не схожі, можна припустити, що там якийсь їхній близький родич.