Розділ 18

— У такій ситуації не дивина, що на труп дівчини без серця звернули увагу зовсім випадково, — продовжив розповідь слідчий. — Але після цього уже стали приглядатися. Бо хоч і усякого надивилися люди за роки окупації, все ж, не буденна справа. І коли, з періодичністю в шість днів, такі трупи було знайдено ще двічі — стало зрозуміло, що в місті з’явився серійний маніяк. Щоправда, тоді ще й терміну такого не було. Просто — хворий на голову бузувір. Робоче псевдо — «Різник». Ну і, відповідно, патрулі озадачили підвищеною уважністю. Щоб, значить, усіх підозрілих прискіпливіше оглядали. А які то патрулі… До масової демобілізації з армії ще не дійшло, то ж основний тягар служби й далі несли жінки. Особливо рядовий та сержантський склад. Допомагало трохи те, що люди ще пам’ятали окупацію, як розстрілювали на місці за найменшої підозри. Або тягли у гестапо… що, зазвичай, завершувалося тим самим… тож, хоч комендантську годину вже відмінили, з настанням сутінок, в основному, сиділи по хатах.

БП на мить зупинився, ковтнув з горнятка, зволожуючи горло.

— Ну і ось у такій обстановці увечері патруль у складі трьох міліціонерок, проходячи парком, побачив у кущах молодика, що стояв над тілом дівчини. І не просто стояв, а тримав у руках серце… Історія давня, тому достеменно пояснити, як вони це все змогли розгледіти у сутінках, я не можу, але саме так вказано в рапорті. І рядова Семенчик, старшу сестру якої замучили в гестапо, одразу висадила в нього добру половину магазину з автомата. У ППШ, звісно, ще та щільність, але оскільки стріляла майже впритул, то потім у трупі нарахували більше десяти влучань. Як то кажуть, завалила наглухо.

— Нерви…

— Не суть… Догану їй, звісно, винесли, але так як жодних сумнівів не було, а після цього більше подібних випадків не ставалося, її дії порахували правомірними і на тому все скінчилося. Служила й далі, аж до масової демобілізації з міліції жінок у сорок восьмому.

— І все?

— По суті, так… Але був ще один нюанс, який у справі не відмітили. Я про це довідався, коли писав курсову і, задля цікавості, зустрівся з тією Семенчик. Уже старенькою бабусею. Їй тоді за вісімдесят вже було. Того я особливої уваги на її слова не звернув, узявши за вигадку. Сам розумієш, вік, деменція… Мало що старенька вигадати могла.

— І що ж вона вигадала?

— Наступної доби тіло маніяка щезло з моргу.

— Тобто? — здивувався я. — Воскрес, встав і пішов геть?

— Ну, не так радикально. Але я не даремно про ті часи розповідав. Пригадай, десятки кримінальних трупів кожного дня. А ще енкаведисти справно постачали тіла, після операцій по «зачистках». Ну і, споконвічна безалаберність, звісно. Заактували пропажу неупізнаного тіла, але так як ніхто по нього не зголосився, то навіть провадження не відкрили. А там і забули… Тим паче, що як я вже казав, після цього тіла з вирізаними серцями більше не траплялися. Тож і діло «Різника» через якийсь час закрили і відправили в архів.

— Крапка?

— Так… Якби не твій фоторобот. Бачити фото «Різника» ніяк не міг. Воно у єдиному екземплярі зберігалося… у моєму домашньому архіві. І звідси запитання, — обличчя БП посуворішало, і він подався уперед. — Як? Звісно, фоторобот, не фото, але ти не міг банально вигадати його настільки точно. Значить, десь бачив. Де? Коли? За яких обставин?

— Ви думаєте, це Різник об’явився через вісімдесят років? Ще й зберігся у попередньому вигляді? — гмикнув я.

— Внук, правнук… не суть… — відмахнуся слідчий. — Але ти не відповів.

— Боюся, моя відповідь вас не задовільнить. Бо я її нічим не зможу підтвердити…

— Не бійся. Не в середньовіччі живемо. І екстрасенсорними здібностями тепер нікого не здивуєш. Їх наявність, на тому чи іншому рівні, уже підтверджена наукою. Головне, дай мені хоч якусь зачіпку, щоб розмотати цей клубок. Я не хочу, щоб ця потвора продовжила вбивати… Мушу його спинити. І задля цього готовий хоч у Сатани допомоги просити.

— Ну, я не Князь Пекла, — роблю вигляд що посміхаюся, а сам гарячково прикидаю, що можу розповісти. І як це подати… щоб не забрехатися. Бо слідчий з таким стажем брехню спинним мозком чує.

Гм… Як вчив один старожитній політичний діяч, найкращий спосіб вдало збрехати, це приправити дрібкою брехні щиру правду.

— З темними силами не знаюся… А як дізнався… У мене після контузії, часом, почали з’являтися різні видіння. Лікарі сказали, що це галюцинації, котрі виникають внаслідок забиття мозку. Щось там десь у мозку ущільнилося, і нейрони часом збиваються з курсу, перетинаються і формують уявну реальність. В такому стані людина може плутати фантазії з дійсністю. Бути переконаною що щось робила чи пережила, в той час, як навіть близько там не була. Навіть хотіли шизофренію в легкій формі приписати, але передумали. Щоб не псувати життя… Бо з таким діагнозом ні нормальної роботи не знайти, ні за кермо не сісти.

— Дурня, — відмахнувся Борис Петрович. — Що я шизофреніків не бачив. І Натан Мойсейович сказав, що ти нормальний. А йому можна вірити… Він до нас після психіатрії перейшов. Так що не парся, а просто розкажи як є.

— Добре… Якщо коротко, то коли я розглядав тіло дівчини, мене наче щось підштовхнуло торкнутися її. А коли я це зробив, то як наяву побачив перед собою юнака… Отого, що на фотороботі. Він стояв переді мною як живий, а позаду клуботіла непроглядна тьма, як дим, коли горить смола чи гума. Але без сполохів полум’я. Просто чорне тло, але не завмерле, рухоме… живе. І все…