Розділ 17

На припарковано поліцейського «всюдихода» увагу навіть не звернув. Бо що в нім дивного, якщо взяти до уваги установу, котра виситься навпроти нотаріальної кантори? Тут швидше треба дивуватися: чому лише одне авто, а не десяток? А варто було, бо шиба у задніх дверцятах опустилася і з неї вистромилася голова Олега.

— Таксі на Дубровку замовляли?

— Наші люди в булочну на таксі не їздять… — відфутболив на автоматі цитатою з того ж фільму.

— А в буцегарню?

— Умієш переконувати, — зітхнув я.

— Наче інакше домовлялися? — глянув запитально на товариша, вмощуючись поруч з товаришем на задньому сидінні. Потім демонстративно показав годинника. — По часу теж нормально.

— Та я подумав, що так буде швидше… — відвів очі Олег.

— Не зрозумів? — глянув я на нього пильніше. — Щось ти крутиш сонцем, любий друже. Ану, признавайся, хто бабусині капці сховав?

— Та ну, — махнув той рукою. — Начальство носиться як наскіпідарене. Перевірку зі столиці очікують. Сам розумієш, чотири трупи, маніяк… Ніхто плазом не спустить. По любе оргвисновки будуть. І чим більші зірки на погонах, тим більше суєти треба навести і паперів настрочити, щоб власну задницю прикрити. І посади зберегти.

— Угу… Чим більше папірців, тим чистіша дупа… — видав я черговий перл народної мудрості.

— Отож я і вирішив очі не мозолити, поки крайнім не призначили. Взяв у Бориса Петровича доручення і звалив по-англійськи. Чи ти проти? То можеш пішки пройтися, а ми — потихеньку слідом.

— Угу. Обмани кондуктора. Купи квиток і йди пішки. Нема дурних… Поганяй до яму. Справ сьогодні й справді до біса. То треба дурним бути, щоб від халяви відмовлятися. До речі, що там з пошуками? Фоторобот допоміг хоч трохи?

— Як тобі сказати? Загалом такий вигляд мають або хворі на дистрофію, або наркоші зі стажем… Перших відкидаємо по замовчуванню, хоча і не абсолютно, бо у них не стане сили, щоб завалити молоду, здорову дівку. То лише у Голлівудських бойовиках дофеміністичних часів блондинки здатні виключно на те, аби сексуально вищати і бігати колами, аби цицьки ефектно підстрибували. Насправді такий ангелочок, у момент смертельної небезпеки, ще та фурія. Особливо, якщо має час усвідомити… А наш маніяк не зненацька нападав, це Натан Мойсейович впевнено стверджує. Дівчата вмирали спокійно, не відчуваючи страху чи шоку. І не уві сні. Як загіпнотизовані… І цей факт сильно розхитує гіпотезу про наркомана. Бо цим дурної сили, як припре, не позичати, і вб’ють не замислюючись. А як клема впаде, то й сатанинство різне може вилізти. Але ж не загіпнотизувати. наркоман-гіпнотизер… Такого навіть сучасні літератори не вигадають. Я радше у місцевого графа Дракулу повірю… — закінчив емоційно і хотів сплюнути, але вчасно схаменувся. А поки опускав шибу, заспокоївся.

— Не гарячкуй… — штурхонув я у бік приятеля. — Кипиш, немов чайник. Усе владнається… Розберемося і з гіпнотизером.

— Трендіти не мішки носити, — відбуркнув той.

— Ну-ну… — вдав я ображеного. — А з ким ви нині на нічне полювання ходили, пане Мегре?

— Тю… — аж закліпав той. — Віриш, усе в голові перекрутилося. Забув… Трясця… Я ж іще навіть не лягав. От і гальмую… Вибачай.

— Бог пробачить… Вилазь, приїхали.

— Таки так… Пішли.

На прохідній Олег махнув посвідченням, буркнув черговому, що сіпнувся у мій бік, «Зі мною», провів через турнікет, звернув праворуч, а потім почалапав сходами угору. «Нам на третій», — кинув мені.   

Зупинилися перед дверима з номером «312» і табличкою «Начальник слідчого відділу». Олег постукав і відкрив двері.

— Петрович, можна? Я Сергія привів.

— Заходьте.

— Та ні, — відмахнувся Олег. — Ви собі погомоніть, а я піду, подрімаю у машині. А то щось реально рубить. Ви ж тут не на п’ять хвилин зависнете?

— Добро… — Борис Петрович підвівся з-за стола і привітався зі мною помахом руки. — Проходь, Сергію.

— Я у  машині, — ще раз уточнив Олег, — так що не квапся. Відвезу усюди, як обіцяв, — потім пропустив мене у кабінет, плеснув по плечі і пішов геть.

— Проходь, проходь… — вказав рукою на стілець навпроти слідчий. — Кава, чай? Щось міцніше?

Угу, принаймні я тут не в ролі підозрюваного. Навряд чи їм тут щось подібне пропонують.

— Дякую… Залежить від предмету розмови. Як щось серйозне і ґрунтовне, то від кави не відмовлюся. Недоспана ніч погано позначається на розумових здібностях. А якщо якась формальність, на кілька хвилин, то не вартує клопоту.

— Як піде, — потис плечима Борис Петрович. — Зроблю… Та й сам, за компанію, сьорбну. Не один ти цієї ночі не спав. До речі, нічого, що на ти?

— З уст слідчого, це як заспокійливе, — посміхнувся я. — Офіційне «ви» більше напрягає.

— Логічно… — погодився БП. — Тоді он, поки що, поглянь… доки я напої приготую… — підсунув до мене дві фотографії.     

Спершу видалося, що слідчий виклав переді мною копії зробленого мною ж цієї ночі фоторобота підозрюваного. То ж я спершу нерозуміюче глянув на нього, але потім помітив різницю. Не у зображенні, а у якості паперу. Один знімок був новісінький, наче щойно з принтеру. А от другий — виглядав так, наче йому років сто. По-перше, — це справді було фото, а не роздруківка. По-друге, — папір жовтий від старості, з характерними розводами, які утворюються на фото з часом. Зате зображення облич на обох були практично ідентичні. Не копії, а наче близнюків. Якщо уважно придивитися, відмінності можна знайти. Хоча, фоторобот така штука… По ньому чверть чоловічого населення міста можна ідентифікувати… Не те що до старого фото примірити. Якби не неймовірна худорлявість. А третє — обличчя на фотографії мало специфічний вигляд. Бо зафіксована на ньому обличчя належало мертвому. Хто хоч раз бачив зблизька покійника, «маску смерті» зі сплячою людиною не сплутає.