Розділ 15

Якийсь час я задоволено посміхався, а тоді замислився. З чого б це дівчина зателефонувала мені першою? Не настільки вже у нас близькі стосунки, щоб надзвонювати з самого ранку. Навіть другої зустрічі ще не було. Ні, я розумію, що телефонний дзвінок не секс, який, начебто, лише після трьох побачень дозволене… (цікаво ким?) Однак, було у ньому щось тривожне.

— Уважно слухаю…

— Доброго дня, Сергію… — голос дівчини бринів напружено і сухо.

— Після того, як я отримав змогу почути твій чарівний голосок, точно вже буде добрий. Оце подумав, як було б чудово, прокидатися від нього щоранку.

— Ти про що? — розгубилася Мар’яна. Але потрібного ефекту досягти вдалося. Принаймні напруга зникла.

— Про рінгтон… А ти про що подумала? Хоча, знаєш, твоя пропозиція мені більше подобається. Обговоримо?

— Я нічого не… — ще більше розгубилася дівчина. Але швидко опанувалася. — Тьху на тебе. Геть памороки забив. Вічно у вас, чоловіків одне в голові. А я, між іншим, у серйозній справі.

— Одне другому не заважає. Спершу порішаємо серйозне, а потім займемося… рінгтоном.

— Перестань. Ображуся… — пригрозила Мар’яна, забуваючи, що це я їй у даний момент знадобився, а не навпаки. Але й справді, жарти жартами, а навіщось я їй знадобився.

— Вибач… Сам не знаю, що на мене найшло. Справді твій дзвінок настрій підняв, от і мелю усілякі дурниці. Кажи, що трапилося.

— Солоха… еее… Соломія Миць пропала.

— Не розумію? Ні хто це, ні до чого я тут?

— Вона не просто пропала. Її поліція шукає.

— Вибач, але я все ще не бачу себе в цій ситуації. Я працюю у видавництві, а не в поліції.

— До нас у гуртожиток приходив той капітан… Твій приятель… Що нам допоміг… Коли ми познайомилися.

— Олег?

— Здається… От я й подумала, може, ти у нього запитаєш, що трапилося. Бо ми тут з дівчатами зварюємо від переживань. Ти ж чув, кажуть у місті маніяк завівся. Котрий саме студенток вбиває.

— Не тільки студент… — слова вилетіли швидше, ніж я зметикував, що бовкнув зайве. Але слово не горобець.

— Ти щось знаєш, так? — голосок Мар’яни аж задзвенів від напруги. — Будь ласка, розкажи… Що з  нею? Він її теж убив?

— Та я лише краєм вуха… — включив задню. — І потім, я підписку давав. Про нерозголошення. Не маю права розкривати таємниці слідства.

— Я нікому, нікому… чесно… лише подругам.

— Угу, а вони — своїм подругам. І до полудня увесь Львів про все знатиме.

— Ну, Сергійку, ну, будь ласочка… Обіцяю, що мовчатиму. Нікому, ані словечка. Я ж уже навіть карти розкинула. І вони… вони смерть віщують.

— Серйозно… Ммм… Знаєш що, давай так… Я зараз трохи заклопотаний. У мене теж дещо сталося… Сигізмунд Еммануїлович помер. Отой сусід, про якого я розповідав. Що на фото, поруч з твоєю прабабусею.

— О господи… І він теж?

— Що значить «теж». З людьми похилого віку таке трапляється. Так от… Я не хотів би про все це говорити по телефону, а забігти до тебе реально не маю як. І буду в такому цейтноті години до п’ятою. Так що ти, викинь усе з голови, і займайся наукою. А от після п’ятою можемо зустрітися. Кажи де?

Мар’яна якусь мить помовчала.

— Навіть не знаю. Кафе з морозивом теж не місце для подібних розмов. А у гуртожитку не вдасться спокійно поговорити… Дівки одразу злетяться, віником не виженеш. Ммм… може я то тебе прийду?

— Упевнена? — я навіть трохи розгубився. Юна дівчина сама пропонує прийти додому мужчини, з яким лише вчора познайомилася. Чи то я від життя відстав, і тепер подібне норма?

— Чому ні? Це ж не ти маніяк? Я хоч і лише зовсім трішки тебе знаю, але певна — ти мене не скривдиш. Правда ж?

— Ікло даю… — вирішив жартом трішки збити пафос. — Тим паче, це хороша ідея. У мене є ключі від квартири Еммануїловича. Можемо разом переглянути його архів. Раптом, знайдеться ще щось, опріч тієї фотографії. Що проллє світло на минуле твоєї сім’ї.

— Ой! Було б чудово.

— Тоді, домовилися. Скину адресу есемескою. А ти, десь хвилин за двадцять до п’ятої набери мене. Про всяк випадок. Щоб під дверима не стояти.

— Домовилися… Ти найкращий… — прошепотіла Мар’яна і розірвала зв’язок.

— Ну, не факт, що най… але цілком нічого, — пробурмотів я, ховаючи мобільний. Тим паче, що за час розмови уже дійшов до пункту призначення. Себто, до дверей з латунною табличкою, на котрій було вигравірувано «Вайсерман і сини».

Гарненький двоповерховий будинок. Двері та вікна — лаковане, темне дерево, жодних новочасних склопакетів та пластику. Усе солідно, поважно, але в той же час — зовсім не казенно. Наче на противагу будівлі навпроти. Балкон другого поверху весь у герані. В основному білої, з рідким вкрапленням червоних барв. А у вікні, праворуч від входу — рожеві квіти. Грамотному флористу такий підбір квітів точно б сказав щось про характер господарів, але я не він, тож у пам’яті виникла лише одна асоціація. Пов’язана зі старим хітом радянських часів — серіалом «Сімнадцять миттєвостей весни». Коли вазонок у вікні використовувався як сигнал для розвідників. А погляд на монументальну будівлю прокуратури продовжив асоціативний ланцюжок анекдотом про Рабіновича, котрий жив навпроти тюрми, а потім змінив адресу проживання, бо на кілька років оселився навпроти власного дому.