Розділ 14

Ранок почався з хіта швецької групи «Європа» — The Final Countdown, тобто «Фінальний відлік». Рінгтон у мене такий… Подобається ця мелодія. Є в ній щось таке, тривожне, але і життєстверджуюче. Закликаюче до дії. Раніше стояла з кінофільму «Ва банк»… Але нічого не буває вічного, з часом проїлося. Тож, помінявши смартфон — змінив і дзвінок.

Якийсь час я кліпав сонно, не в змозі зрозуміти, кому я міг бути потрібен на поранок, ще й у законний вихідний, роздумуючи над дилемою: простягти руку за телефоном чи ну усіх до біса? Вибрав другий варіант, повернувся на бік і потягнув простирадло на голову…

Даремно… Поки повертався, погляд мимоволі зачепився за годинник. Стрілки показували без кількох хвилин дев’яту.

Трясця! Нічого собі!

Зазвичай я прокидаюся о шостій. Найпізніше — половина сьомої. Звик ще з тих часів, коли всерйоз займався спортом. Щоб до початку навчання встигнути на ранкову пробіжку. А у війську звичка закріпилася. Тож навіть пригадати не можу, коли востаннє так довго спав.

Гм… Довго? Ну так, якщо не брати до уваги, що ліг я майже о п’ятій.

Складання фоторобота затяглося десь до четвертої, і якби Олег не попросив чергового водія підкинути мене до дому, то міг би і ще пізніше до ліжка дістатися. Так що в анамнезі у мене, загалом, всього чотири години сну. Не дивина, що прокидатися нема бажання.

Телефон тим часом видав ще кілька нот і замовк. Ну і правильно, не беруть слухавку, значить немає нікого вдома. У сенсі — не налаштовані на спілкування. А кому дуже треба, перетелефонує.

Однак, сон уже минувся… Полежав ще трохи із заплющеними очима, дарма. Мозок уже увімкнувся, і у голові закрутилися спогади минулого дня. Трясця… Подій більше, аніж за цілий рік. І приємних, і не надто… І більшість із них доведеться розгрібати вже сьогодні. Ну, а якщо так, то і залежуватися немає сенсу.

Зітхнув, зліз із ліжка і почалапав у кухню. Там тицьнув кнопку чайника, і поки той закипав, перебазувався у ванну — відмітитися і прийняти первинні водні процедури.

Поки вмивався, чайник закипів. Тож сипонув у горня дві десертні ложки цукру, одну —кави і залив усе окропом. Перемішав і щедро додав молока.

Більшість знайомих, дізнавшись, що я п’ю розчинну, зневажливо морщать носи. Мовляв, не комільфо. Усі люди, що себе поважають, повинні пити лише чорну і натуральну, з мелених зерен. Ще й не з апарата, а зварену в джезві. Усе можливо… Але як хімік за освітою, я не розумію, чим погана розчинна? Вона ж не з нафти чи газу зроблена. І не з замінників, як більшість продуктів, котрі людство сьогодні наминає і добавки просить. Це звичайний екстракт ефіром усього корисного з ти самих кавових зерен. А плюсів — хмара. І швидкість приготування не найголовніше. Досить того, що у такому ж об’ємі кави розчинної міститься у шість разів більше кофеїну, ніж у меленій. І коли треба негайно запустити мозок, хоча б як нині, після безсонної ночі, перевага очевидна. А молоко — протектор для серця. Воно у нас одне, тож краще поберегти. Заміна дорого коштує.

Ковток, другий… Життя налагоджується. З’явилася різкість у очах, а шлунок делікатно натякнув, що непогано було б щось у нього закинути. Зазвичай я обходжуся гарячою канапкою, але так як на сьогодні передбачається багато біганини, вирішив потішити себе омлетом.

Роботи кілька хвилин, а і смачніше, і корисніше. Особливо, якщо не на майонезі, а зі сметаною.

Поки омлет на сковорідці розбухав і підіймався під накривкою, телефон нагадав про себе вдруге.

Невідомий номер… Цікаво? Ще будуть якісь новини?

— Слухаю?

— Сергій Степанович? — озвався у динаміку приємний жіночий голос.

Проковтнув звичне «Я замість нього», що ледь не зірвалося з язика — сторонні можуть жарт не оцінити.

— Так.

— Доброго дня. Мене звати Вероніка, я помічник Мойсея Наумовича, нотаріальна контора «Вайсерман і сини». Хочу нагадати, що у вас запланована зустріч на десяту годину.

— Так, я пам’ятаю. Дякую.

— Нема за що. Велике прохання не запізнюватися. Це у ваших же інтересах. У Мойсея Наумовича весь тиждень розписаний. Тож, якщо сьогоднішня зустріч зірветься, наступна зможе відбутися лише днів через п’ять-шість… — продовжила дівчина.

— Зрозумів. Дякую за турботу. Обов’язково буду.

— Дякую. До побачення. Гарного дня.

Вимкнув телефон, глипнув на годинника. Десять до дев’ятій. Часу не так щоб вагон, але й особливого поспіху немає. Від мене до Кульпарківської хвилин п’ятнадцять неквапливої ходи. Так що встигну і поснідати без поспіху, і поголитися.

Наступний дзвінок наздогнав мене вже на вулиці. Люблю прогулюватися ранковим містом, особливо наприкінці травня чи влітку. Коли сонце ще не припікає, і у ледь прохолодному повітрі носяться аромати квітів, скошених трав. Особливо — бузку. Не знаю кому як, а мені його запах дає не лише насолоду, а й підвищує працездатність. Наче легкий допінг.

На цей раз я знадобився Яковичу. Що було доволі дивно. Головний редактор міг запросто навантажити додатковою, понадплановою роботою у робочі дні, але вихідні були недоторканими.

— Доброго дня, Валентине Яковичу. Щось трапилося?