Розділ 13

Місце злочину… Вимовиш чи подумаєш чітко і перед очами постає шеренга знаменитих детективів — Холмс, Пуаро, Мегре, Джо Алекс… Професіонали, котрі походивши навколо трупа зі збільшуваним скельцем та випаливши люльку або цигарку, мало що не одразу знали всі антропометричні характеристики, адресу проживання, номер страхового полісу і шкідливі звички підозрюваного. Мені б так…

Бо насправді, стою як дурень і витріщаюся на мертву дівчину, що розпростерлася навзнак під кущами і винурюється із пітьми при сполохах фотоапарату. Мружуся від тих спалахів а у голові нерозбірливий, монотонний гул голосів. Це підлеглий доповідає Олегові. Коли знайдено тіло, ким, за яких обставин, хто свідок, що на цей час зроблено і встановлено… Хто уже в курсі і коли чекати на місці подій людей з великими зірками та лампасами.

Звідки такий дивний стан у людини, що пройшла крізь війну і бачила стільки мертвих, що на одному кладовищі не розмістити? Бо жертва маніяка, що лежить у кількох кроках обабіч, мені знайома. І цей перехід — від веселої, життєрадісно щебечучої, безтурботної дівчини до холодного, збайдужілого до усього трупа — надто різкий. Заледве кілька годин минуло, як вона весело торохкотіла якісь дурниці і хотіла дізнатися про майбутнє, щоб спланувати подальше життя.

Як її звали? Діана? Ні, Діана, то та дівчина, якій зеленоока Мар’яна встигла щось нагадати, про Петра… чи Павла. А ця дівчина залишилася безіменною.

— Ну от чого вони ніколи не носять документів, — пробурчав Олег. — Перетрушуй тепер усе місто, якщо ніхто за пропажою не зголоситься.

— А може «клієнт» документи забирає? Навмисно… — озвався сивуватий чоловік, що стояв навколішки біля покійниці. — Продуманий, сволота… Боюся, Олегу, що знову жодних слідів не знайдемо.

— Може пса пустити? — невпевнено запропонував той. — Що на те скажуть слідчі органи?

— Місце людне, — похитав головою той. — Це зараз порожньо, а за день тут сотні людей проходять. Не буде толку… — озвався фотограф, вочевидь — експерт-криміналіст. — Та й що нюхати? Кажу ж — стерильна чистота.

— Я її знаю… — підходжу ближче до Олега.

— Справді? — жвавішає той. — Серйозно?

— Ну, як знаю… Ім’я та прізвище не скажу, але вона точно студентка хімфакультету нашого універа. Бачив її, як Мар’яну проводжав.

— Певен? Смерть змінює обличчя.

— Сто процентів. Вона підходила до Мар’яни і розмовляла. Я стояв поруч. Мав час роздивитися і запам’ятати.

— Що ж, спасибі. Це суттєво спростить пошук. Хочеш іще щось додати?

— Можна мені торкнутися небіжчиці?

«Що?! На фіга це мені?!»

Слова вилетіли з вуст наче самі собою, що я навіть здивуватися до пуття не встиг. Як і Олег, що дослівно повторив мої думки.

— На фіга воно тобі?

— Не знаю… — потис я плечима. — Але… так треба… так буде правильно.

«Не говорити ж знову про перстень, який буквально пульсує на пальці і, немов намагнічений, тягнеться до тіла жертви. Божевілля ж… Так і в кімнаті з м’якими стінами опинитися можна. Згадають про контузію, знайдуть рецидив… і пишіть листи до запитання»

— Я, в цілому, закінчив… — підвівся слідчий. — Усе сфотографовано. Не бачу проблеми… Торкніться. Можете навіть обертати тіло, якщо треба. Їй вже все одно… А нам — будь-яка допомога не завадить. Поки прокурорських нема, порушимо трішки. Задля справи…

— Яка ще допомога? — витріщився товариш на слідчого. — Про що ви, Борисе Петровичу? Чим стороння людина може допомогти там, де навіть ви, з вашим досвідом, пасуєте?

— Саме тому. Олеже, у цій справі стільки незбагненого, що я вже нічому не здивуюся, — розводить руками той.

— Ну, торкнися, — погоджується приятель. — Гірше точно не буде.

Підходжу ближче, нахиляюся і кладу долоню на чоло дівчини. Руку немов струмом пронизує. Не так, щоб аж відсмикнути, але відчутно. А у наступну мить я бачу обличчя молодого парубка. Дивне, аскетично худорляве, сірувато-землиста шкіра… а найдивніше — очі, що палають криваво-червоним вогнем, немов дві жарини. Воно наближається… Вогонь у зіницях розгоряється… Біль обпікає груди… А у наступну мить зображення віддаляється і я бачу того ж молодика у повний зріст. Зі стікаючим кров’ю серцем у руці… Він відкриває рота… І все — пітьма.

— Гей, ти чого? Зімліти зібрався?

Мене підхоплюють за плечі і не дають впасти.

— Сірий! Агов! — наче крізь вату долинає голос товариша. — Ти ж крізь таке пекло пройшов. Не думав, що настільки вразливий. Аж спітнів увесь…

— Усе гаразд… — випростуюся і роблю глибокий вдих.  

— Побачили щось? — уважно придивляється мені Борис Петрович.

— Юнака… Років двадцяти… Точніше не скажу. Ріст — приблизно метр вісімдесят. Зодягнений дивно. Не сучасно… Як за радянських часів. І очі… вогнем палахкотять.

— Ти точно перехвилювався, — гмикнув Олег. — Менше трилери дивися. А то тобі вампіри вже повсюдно ввижаються.

— Даремно ви так, пане капітане… — неочікувано заступився експерт. Приблизно ровесник слідчого. — Не буду цитувати Гамлета, ми тут усі люди освічені, але старий Вільям знав що писав. А про екстрасенсорні можливості людини і в телевізорі достатньо сказано. Може ваш товариш теж з них? Він же воював, як я зрозумів? А у стресових ситуаціях різні здібності проявляються. Чули ту історію про чоловіка, що розбився на літаку, а потім десять кілометрів, лісом, добирався до людей? Щоб привести допомогу своїй сім’ї? Котра летіла з ним?