Розділ 12

— Сірий, прийом! — зашелестів у гарнітурі голос Олега. — Що у вас?

— Ти будеш сміятися, але Сара теж померла… — нервово хихикнув я, проводжаючи поглядом біле авто, що, не скидаючи швидкості, проскочило «зебру».

— Яка ще Сара? — підвищив голос товариш. — Ти що, хильнув?

— З анекдоту… Коли мужик тричі одружувався на сестрах.

— Нічого не розумію…

— Ну він там на одній женився, вона за рік померла. Він тоді на другій сестрі женився. А через рік приїздить, і каже тещі з тестем: «Мамо, тату, ви будете сміятися, але Сара теж померла, то я за Софійкою»

— Що ти мені баки дурницями забиваєш?! — рявкнув Олег. — По суті кажи.

— А по суті, мій сон збувається. Щойно повз проскочила та «шістка», що мало не збила мене уві сні. А «кавалер» веде Таню у напрямку парку… Вгадай з трьох разів, котрого?

— Серйозно?

— Ні, трясця, жартую…

— Я тебе почув… Ок… Значить, є шанс, що ми сьогодні його візьмемо. Раз ти у нас про… еее… сновидець.

— Ха-ха… А у вас як?

— У нас фальстарт. Дідусь виявився чесним фраєром. Як тільки вийшли з клубу, він одразу, прямим текстом усе Тоні і розповів. Що уже кілька років як удівець. А що здоров’я і потреби ще є, то й хоче познайомитися з якоюсь гарною дівчиною… Але не для разової акції, а на якийсь сталий час. Розповів що не мільйонер, але досить заможний. Одразу показав водійські права і запропонував їй сфоткати їх і переслати комусь. Як гарантію порядності і того, що не маніяк, не ховається.

— Прикольно. І що Тоня?

— Взяла у нього телефон і сказала, що познайомить його з подругою. Котра якраз шукає таких необтяжливих стосунків з «підробітком». Показала йому фото тієї подруги і той погодився. Так що ми висуваємося до вас. Зорієнтуй точніше.

— Я вже до парку підходжу, а Таня з підозрюваним якраз звертають на ту алею, що веде до садового павільйону. Трясця… все як уві сні.

— Зрозумів… Ну, орієнтовний час підльоту хвилин сім-вісім… Якби що, не геройствуй.

— За обставинами… Не чекатиму ж, якщо Тані щось буде реально загрожувати.

— Ну так…

Товариш дав відбій, а я надав ходи, бо за розмовою трохи відстав від парочки. Алея саме зробила крутий поворот, і я на втратив їх з очей. У трилері тут би зашуміли дерева, лиховісно наповзли тіні. Або й лампочка в ліхтарі голосно луснула, імітуючи постріл. Над головою пролетів би кажан… Ну, та я не в кіно. Навколо тихо, лиш галька шурхотить під підошвами кросівок. А коли підійшов ближче до павільйону, то побачив, що реальність і сон розійшлися остаточно.

У павільйоні, куди «кавалер» привів Таню, окрім нього виявилося ще четверо молодиків. Котрі зі сміхом обступили дівчину і вже тримали її за руки.

— Ну, що, кралечко, побавимося в Білосніжку і гномиків? — промовив насмішкувато довготеслий парубійко, з довгим, давно нечесаним, засаленим волоссям, гладячи Таню по щоці. — Вибачай, що нас не семеро, але не переймайся, тобі вистачить. Запам’ятаєш нас надовго.

— Ви що… — вдавано злякано відказала та. — Не треба… будь ласка. Відпустіть мене.

— Ну, ну, мала… не пручайся. Ти ж хотіла пригод? От і знайшла. Сама роздягнешся, чи допомогти? — в руці іншого, опецькуватого товстуна блиснуло лезо ножа. — Нам не важко, але, боюся, тоді тобі доведеться додому голяка йти.

«І тут фальстарт…» — подумав я, не знаючи радіти чи розчаровуватися, що сон не збувся повністю. Проте, роздумувати був не найкращий час, бо парубійки його не гаяли і вже взялися до роздягання жертви. Копнув двері і увійшов досередини.

— Вечір в хату, пацани… Заробляєте строк? Знаєте скільки вам дядько прокурор за групове зґвалтування відсипле на душу населення?

— Ти хто? Вали звідси! — вишкірився довготеслий.

— Я? Добрий самаритянин. Рятую ваші задниці від місця під шконкою. Стаття у вас буде поганенька. Знаєте що з такими півниками чесні сидільці роблять? Ні? А от саме те, що ви хотіли зробити з цією дівчиною. І так буде увесь строк, що вам накинуть. Років сім мінімум? Хочете перевірити?

— Та що ти нам тут втираєш?! — опецькуватий посунув на мене, наставивши ножа. — Вали на фіг, як не хочеш без зубів залишитися! Давай! Здриснув бігом!

— Даремно ти так. Я ж як краще хотів… Про вас, дурників, піклуюся. Такі молоді. Жити б ще і жити…

— Валим його, пацани! — вигукнув ще один. Дрібний, миршавий зі справжнім розсипом гнійних вугрів на обличчі та чолі. Очі його блищали, як у лихоманці, а в руці парубійко стискав держално лопати.

— Як скажеш… — потис я плечима. Ковзаючим кроком змістився вбік, заходячи збоку від опецькуватого, так щоб йому довелося повернутися у мій бік, і поки він це незграбно проробляв, перехопив руку з ножем, зафіксував, смикнув на себе і різко вивернув. Суглоб голосно хруснув, товстун верескнув від болю, і ніж впав на долівку.

Не зупиняючись, потягнув його ще більше на себе, а коли парубійко втратив рівновагу, штурхнув його на миршавого. Товстун важив принаймні удвічі більше за щуплого товариша, то ж збив його з ніг, мов кеглю, і обидва повалилися на підлогу.