Розділ 9

— Агов, чого не чокаючись? — гмикнув я, дивлячись, як Олег одним рухом закинув чергову соточку, а потім звично занюхав шматочком хліба. — Воно ж, наче, ще живе?

— Ай, ну його… те кохання… — відмахнувся товариш. — Спробував… Більше не хочу.

— Отакої? У нас тут драма?

— Трагікомедія… і анекдот… — Олег вийняв з торби другу пляшку. — До речі, про анекдот. Чув? Про «безкозирку» на пляшці?

— З теми не з’їжджай…

— Та яка там тема. Банальна, як світ тема… Повертається чоловік несподівано з відрядження… а жінка з сусідом у ліжку.

— Чекай, ти ж, наче, не одружений. Чи у мене застарілі дані?

— І що? Суть від цього не змінюється… Добре, ти ж не відчепишся… Зустрічався я з одною панночко. Ну чисто ангел небесний… Уже до шлюбу йшло. От-от мали заяву подати. А потім був рейд… по місцях, де несвідомі громадяни займаються розпустою. Ну і побачив там своє ангелятко. Ще й з таким кнуром, що на ньому сала більше ніж м’яса. Тьху… згадувати гидко. Давай, я краще про «безкозирку» розповім.

— Давай…

— Ну, ти пам’ятаєш, колись горілку продавали у пляшках закатаних фольгою?

— Трясця… звідки? То ж років сорок тому було. Я ще не народився. Та й ти теж… Що за архаїка? Новіших анекдотів не знаєш?

— Ти слухай. Він прикольний. Коротше, пляшки закупорювали такою кришечкою з алюмінієвої фольги і не залишали країв. Через що її було доволі проблемно без ножа відкрити. Вдома, звісно, жодних проблем, але ж наші люди ще й «на природі» не проти хильнути. І доволі часто — відбувається це спонтанно. А носити з собою ніж люди не привчені, не Кавказ. От… Це преамбула. Анекдот такий. Дорогий Леонід Ілліч сидить у ресторані зі своїми друзями, а на вулиці шум-гам… Він питає помічника, у чому справа. Той доповідає, що робочі бастують. «А що хочуть? — дивується генсек. — Наче ж усе добре?» «Вимагають до «безкозирки» на пляшці хвостик додавати». Брежнєв бере у руки пляшку «Золотого кільця», повільно відгвинчує кришечку, дивиться на неї. Потім потискає плечима. «Чого тільки не вигадають, аби лиш пошуміти. Ну, зробіть їм той «хвостик». Але на фіга він тут потрібен?»

— Чогось я не зрозумів гумору?
— Молодий тому що ще... У пляшках із "безкозиркою" продавали найдешевше, так би мовити "народне" пійло. А в пляшках із кришечкою, що загвинчується, — елітне. Ось тому дорогий Леонід Ілліч і не міг зрозуміти бажань трудящих.
— А, це ти про те, що у кожного суспільного прошарку свої клопоти, і вони не пересікаються? Так це давно відомо. Комусь борщ пісний, а комусь перли дрібні.

— Отож… — кивнув Олег не зовсім зрозуміло що маючи на увазі.  — Давай, ще по одній… За тих, хто не повернувся.

— Давай… — кивнув я.

Олег розлив, підняли келишки, помовчали з похиленими головами, як належиться, випили. В голові злегка зашуміло, якби натякаючи, що час і про закуску згадати. Взяв шматок хліба, наклав на нього у кілька шарів практично усе, що було на столі, ще й гірчицею щедро нашмарував. Олег подивився на мене, подумав і закинув у рота кілька шпротів.

— Пішли, засмалимо ще по одній…

— Ходімо…

Вийшли на балкон. Задиміли…

— Слухай, а окрім того, що у жертв нема серця, ще якісь подібності є? Я чого питаю, бо маніяки ж завше жертв за якимись одними критеріями обирають.

— У тім і проблема… Звичайні дівчата. Ні, звісно, усі молоді… дев’ятнадцять-двадцять. Симпатичні… Середній зріст, така ж статура. Он у вікно визирни — дев’ять з десяти підійдуть. А так… Перша чорнява, друга — руда. Третя взагалі «шоколадка».

— Тобто?

— Мулатка…

— А-а… ну, це тепер не дивина… Згідно статистики, через двадцять років на Землі взагалі чистих рас не залишиться. А освіта?

— Дві перші студентки. Одна з універа, друга — медичка. А мулатка працювала покоївкою у готелі. Поміж собою не були знайомі, живуть… жили у різних районах.

— А район злочинів? Час?

— Так, тут є закономірність. Нападає у нічний час, в районі години першої-другої ночі. Поблизу центра. У глухих провулках чи сквериках.

— Це зрозуміло… По спальних районах у цей час уже тиша. А в Центрі якраз вирує життя. Тобто, його жертви — підпилі панночки, що з якої причини повертаються з гулянки без кавалерів. Або він і є їхнім кавалером. Знайомиться у барі чи де інде, доводить до кондиції, можливо, підсипає щось… А потім, веде у заздалегідь обране місце.

— Ні… в крові дівчат мінімальна доза алкоголю… як після одного-двох коктейлів. І жодних слідів наркотиків.

— Ага… а…

— Сергію, все. Зав’язуй… — підняв руку Олег. — Я на останньому трупі був чи не одним з перших… До сих пір не по собі. Знаєш, я ж, як війна почалася, подав рапорт і майже півроку на «нулі» був. Надивився усякого… Особливо, як гаубицями відпрацюють. Ну, та ти знаєш… Але тут… це не передати.

— Такі понівечені?

— Ні… В тому й справа, дівчата зґвалтовані, серця вийняті… але без садизму. Так, наче вони і не опиралися. Патологоанатом казав, що на дев’яносто відсотків, жертви у цей час просто спали. От тільки аура… навіть не думай посміхнутися, дам в зуби… саме аура місця якась, трясця, як у фільмах жахів. Таке враження, що ось-ось заграє за кадром моторошна, тривожна музика, а потім звідкись вискочить монстр. А над тілом, немов саван розпростертий… чорний.