Розділ 6

Споглядати гарненьку дупцю, звісно, приємно, але, на жаль, не надто тактовно. Тим паче, що у дівчат десь там точно локатор є, бо ловлять такі погляди вмить. От і Мар’яна спершу кілька разів гойднула стегнами, як на подіумі, а потім озирнулася з посмішкою.

— Як кажуть у таких випадках виховані дівчата: «Мої очі вище».

— І мушу зауважити, неймовірно гарні очі… Як і все інше… — я спокійно витримав погляд красуні, даючи зрозуміти, що не каюся й на мить, а тоді перевів розмову.

— Я так розумію, нам на Сахарова, у шостий гуртожиток?

— Ой, — закліпала довгими і вміло підведеними віями білявка. — А як ти дізнався? Я ж не називала адреси?

— Жодних таємниць і умінь Шерлока Голмса… — посміхнувся я, а тоді вказав поглядом на горішню книгу у стосі. — Загальна та неорганічна хімія. Голуб… Це один з основних підручників для першого курсу навчання. І не думаю, що його беруть у бібліотеці хтось іще, окрім студентів хімічних факультетів. А, з у рахуванням того, що ти дівчина — ймовірність того, що вибрала факультет органіки, а не «цеглу», понад вісімдесят відсотків.

Мар’яна лиш кивнула.

— А що до адреси, то я сам не так давно там навчався. Тож добре знаю, у якому гуртожитку мешкають студенти-хіміки.

— Справді, нічого надзвичайного… — посміхнулася красуня. — Хоча, шкода… Беручи до уваги твій перстень, трость і взагалі… загадковість… я готова була повірити у магію. Прикольно ж було б зустріти справжнього чарівника.

— Я не чарівник, я лише вчуся… — відказав цитатою зі старого кіно.

— Ага! — зраділо вигукнула білявка. — Але, все ж таки, чарівник. Я не помилилася…

— Для такої красуні як ти, згоден бути ким завгодно. І чарівником теж…

Банально і примітивно, якось навіть, наче не личить, такі дурниці плести, але дівчатам, чомусь таке до вподоби. Причому, чим більш прямолінійні і примітивні компліменти, тим краще вони заходять. Може, тому, що це ніби вказує, наскільки мужчина втратив голову від їхніх чар. Що навіть щось розумне сказати неспроможний. А може, просто лягає на основний постулат: що усі чоловіки примітивні істоти, котрі у розвитку лиш на кілька кроків відійшли від приматів? І дівчатам приємно почуватися на нашому тлі розумними та ерудованими.

— Ким завгодно не треба, — відказала Мар’яна. — Зупинимося на чарівникові. Не маєш бажання продемонструвати хоч щось?

— Запросто… Трах-тибидох-трах-трах… Нехай перед нами з’явиться газетний кіоск, де можна купити торбину… О… прошу, — вказав підборіддям на назване. Бо саме до кіоска ми і підійшли.

— Справді… — засміялася дівчина. — Таки щось вмієш…

— Я міг би ще вичарувати каву з тістечками… — промовив скромно. — Якщо ти не проти. Але для цього треба спершу руки звільнити.

— Не проти, — лукаво стрільнула поглядом білявка. — Обов’язково хочу це побачити…

Вона підійшла до кіоску, придбала дві торбини, і ми просто там, на прилавку, розклали по них усі книги. Окрім моєї…

— Свою не хочеш покласти? Думаю, не покусаються. До речі, що читаєш? І чого так запакував? Чи то подарунок коханій? — зацікавилася Мар’яна з легкою насторогою. Бо мужчина їй подобався і не хотілося б дізнатися, що він уже зайнятий іншою.

— Ні, не подарунок… Товаришеві несу, — я вловив цю інтонацію і зрадів. Дівчина була неймовірно чарівна, і те що я її теж зацікавив, було приємно. Бо давало шанс на продовження знайомства. — Книга, то «Молот відьом». Запакована так — бо раритет, старовинна. А що до коханої… на разі, моє серце вільне… було… Тепер уже не певен.

Мар’яна вчергове хутенько стрельнула на мене зеленню очей, і наче ледь зашарілася, але тему не продовжила. Фліртувати було б не зовсім доречно, а говорити про почуття всерйоз, занадто рано.

— Молот відьом? Цікава назва… Якесь фентезі? Хоча, що я мелю? Фентезі не може бути раритетом… це ж сучасне.

— Ну, не таке вже й сучасне. Сто років минуло від перших публікацій… Але «Молот» — точно не воно. Це про справжніх відьом. Вірніше, про те, як їх розпізнавати і виводити на чисту воду. А написана вона ще у 1486-му році.

— О, а ось іще одне підтвердження, що ти чарівник, — сплеснула дівчина. — Кому б іще нині знадобилися відьми?

— Наприклад, інквізиції, — потис я плечима, підключаючи логіку.

— Точно! — очі дівчини аж засяяли захватом. — Як я одразу не здогадалася. Ти — інквізитор! А перстень — то таємний знак приналежності до Ордену. Вгадала?

Трясця! Красуні так сподобалася власна версія, що у мене язик не повернувся її розчаровувати. Але й брехати не хотілося. Найгірша річ, яка може трапитися у стосунках двох — це розпочати їх з обману. Навіть жартома… Раніше чи пізніше це з’ясується, і як не пояснюй, що просто хотів привернути увагу, неприємний осад залишиться назавжди. І цілком може стати тією тріщинкою, що з часом зруйнує усе. Бо хоч не хоч, а дівчина завжди буде пригадувати твою брехню і сумніватися, наскільки можна тобі довіряти. Адже відомо, хто збрехав раз, і вдруге зможе.

— Ммм… Знаєш, Мар’янко, не усе так просто… І точно не на ходу… Пропоную вирішувати питання поступово. Спершу завершимо одне…

— Згодна… — кивнула зеленоока білявка. — Залишимо дрібку інтриги і тему для наступної зустрічі.