Розділ 4

 На жаль, на полицю з новинками його нова харизма чи що інше, не діяла. В кожному разі, серед кількох десятків нових поступлень, не знайшов нічого цікавого. Жіночі романи, які він більше не ризикував навіть відкривати, декілька перекладів класиків. Останні могли б зацікавити, в тому плані, що українською. Але все уже читане і не один раз. Затримався лише на товстелезному томі «Пригод бравого вояка Швейка». Цю книгу і перечитати можна… Але, у пам’яті ще занадто свіжі були власні спогади, то ж навряд чи вдасться посміятися невимушено. Сто років минуло, а бардак у війську то й що і був… А це не цирк, де, у найгіршому випадку, клоун відбудеться незапланованим синцем. Війна за кожну дурість чи некомпетентність бере плату життям…

— Нічого не вибрали? — Ольга Володимирівна простягла справжній фоліант, дбайливо загорнений у м’яку матерію і перев’язаний шпагатом.

— Та щось… — розвів я руками, бережно приймаючи пакунок. — Я хутко… День-два і поверну.

— Не турбуйтеся… Пана професора ще добре пам’ятають і шанують. Сто років здоров’я.

— На жаль, з цим проблема, — зітхнув я. — Здає старий…

— Та я помітила, — бібліотекарка мазнула поглядом по моїй руці. — Що вдієш? Ніхто не вічний… Та й пожив Сигізмунд Еммануїлович, дай бог кожному.

— Таки-так, — погодився я. — До дев’яносто п’яти не кожному дано…

— Дев’яносто п’яти? — засміялася Ольга Володимирівна. — Я вас прошу. Та йому за п’ятдесят було коли Франца Йосифа коронували… Хоча, виглядав він завжди імпозантно… Неймовірний мужчина… — очі жінки на мить затяглися мрійливою паволокою. — Ех-х… і де та молодість?

— Ну, вам і зараз гріхом скаржитися, — не поскупився я на комплімент. — От з цього місця не зійти, якщо вам можна більше тридцяти п’яти дати.

— За комплімент дякую, — посміхнулася у відповідь бібліотекарка. — А зі словами раджу бути обережнішим. У вас тепер за кожне слово значення має. Не розкидайтеся… І вітання, пану професору передайте. Від Жозі…

— Від кого?

— Він знає… сподіваюся… — знову зарум’яніла жінка, і на мить немов справді помолоділа, бо я побачив перед собою не сорокарічну молодицю, а пускаючу очима бісики, молоденьку інженю. Так що я навіть кліпнув кілька разів, проганяючи навіяння.

— Обов’язково…

Сонце, мабуть, забувши, що на календарі лише травень, сліпило і смалило, як у літку. Тож, додому вирішив йти не головними вулицями, а провулками та двориками. Де більше зелені і, відповідно, затінку. Воно лише здається, що так довше, а насправді, якщо знати, де і куди звернути, то навіть ближче буде.

Як і більшість старовинних міст, Львів будувався так, щоб ворог, котрому вдалося увірватися за мури, не міг хутко дістатися до центра, керуючись виключно напрямком. Вулиці так закручені і переплутані, що, як не мати провідника і йти навмання, то не наблизишся до цілі, а навпаки — через якийсь час опинишся навіть далі від того місця, куди йшов. Але не для мене, що виріс у цих лабіринтах… Наприклад, он та, нічим непримітна брама, повз яку кожен турист пройде швидким кроком і навіть не затримається. А якщо увійти в неї, то минувши невеличкий прохідний двір, опинишся на паралельній вулиці, і тим самим скоротиш шлях на добрих десять або й п’ятнадцять хвилин, аніж якщо йти за картою чи навігатором.

Усміхнувшись власним думкам, жаліючи незнайомих туристів, котрі не знають цих хитрощів, я штовхнув браму і шмигнув у затінок від нависаючих з усіх боків кам’яниць.

Зайшов і зупинився… У прохідному дворику було неочікувано людно. Навпроти протилежної брами, відчиненої навстіж, виднілося якесь чорне авто. А у дворику стояв цілий гурт. Трійко молодиків, міцної статури, з лицями не спотвореними відбитком інтелекту, незважаючи на спеку, зодягнених у шкірянки, і — молода дівчина…

— Тісний світ, а Львів — таки село… — пробурмотів я здивовано. Бо білявка, що стояла до мене плечима, була тією красунею, котра обігнала мене на «Зеленій» і реверсом якої я так захоплено милувався.

Однак, дивуватися було не на часі, бо, судячи з мізансцени і уривків гучної розмови,  незнайомка потрапила в халепу.  

— Відчепіться! Дайте пройти! — голос незнайомки сповнений рішучості, хоч і злегка дрижить.

— Та ж хіба ми тебе затримуємо? — картинно розводить руками один з трійці. Мордатий, засмаглий… — Навпаки. Ти поспішаєш, а ми можемо підвезти. Не гоже такій красуні ніжки об асфальт бити. Тим паче, коли карету подано. Поїхали, мала… Домчимо з вітерцем. Не пошкодуєш…

— Нікуди я з вами не поїду. Дайте мені спокій. Бо кричатиму…

— Певна? — молодик приступає ближче, а його спільники обходять білявку з боків. — А якщо я дуже попрошу? — робить ще крок і намагається схопити дівчину. Та сахається, і здоровило хапається за поліетиленовий пакунок у її руці. За інерцією смикає, ручка пакету рветься, і той падає на землю. Від удару лускає, і по бруківці розсипаються книги.

— Придурок! Ти що наробив?! — скрикує дівчина, присідаючи. — Мені ж їх здавати…

— Облиш, ми тобі інші купимо… — не вгаває здоровило, підходить упритул, і на цей раз йому таки вдається обхопити біляку за талію і притягти до себе. Та вигинається, впираючись кулачками у груди молодика, намагаючись звільнитися, та сили не рівні.