Розділ 3

Із «Зеленої» звернув на вулицю імені польського астронома. Того самого, що не став сперечатися з інквізицією і зумів уникнути спалення, а його правоту підтвердив час… хоча, тепер маятник гойднувся назад і все частіше можна почути, що астрономія це обман і комп’ютерна графіка, а насправді — Земля пласка і Сонце обертається навколо неї. Навіть шкода Коперника стало. А Джордано Бруно й поготів… Але життя воно таке. Тим паче історія. Не даремно її наложницею переможця називають.

Мощена бруківкою вулиця, завдяки нахилу, проглядалася майже до кінця, то ж я ще встиг зауважити, що білявка звернула в тому ж напрямку, куди йшов і я сам.

Доля? Та ну… У тому боці половина міста лежить… Починаючи від Головпоштамту, Оперного, ЦУМу… і аж до Лікарні невідкладної допомоги на «Топольній». Хоча, тепер і там ще не кінець. Львів за останні роки добряче роздався вшир… Так що варіантів тисячі. Не кажучи вже про те, що дівчина може просто жити в одному з сотень будинків, розташованих на центральних і навколишніх вулицях. Тож закоти губу і не облизуйся…

От же ж… Весна, трясця їй. Задивився на стрункі ніжки і геть забув, що нормальні дівчата і такі ж стосунки уже… тьху три рази… на разі не для мене. Принаймні, доки та чортова позитивна динаміка не підтягне моє здоров’я бодай до половини попереднього рівня. А поки що усі ці довгоногі і грудасті красуні для мене, практично, музейні експонати. Розглядати і милуватися можна, а руками — зась. Угу, як у анекдоті: «Те, що я на суворій дієті, не означає, що й меню не можна погортати»

Гортай… Навіть облизатися можеш. А от усі розваги та дозвілля обмежені читанням та переглядом серіалів.  

В першу чергу, звісно, книги. Серіали годяться лише для вбивання часу, щоб бодай чимось засмітити голову і відволіктися від думок та спогадів. Практично однакових за змістом і виконанням, безконечні кіно-саги можна оглядати перемикаючись з однієї на одну, і не одразу помітивши, що дивишся щось інше. Особливо, якщо актори співпадали.

Читання, то інша річ. Тут можна знайти поживу для розуму і навіть дізнатися щось нове, чи отримати цікаву інформацію про минуле. А ще, книги, особливо написані у минулому тисячолітті, були сповнені позитиву. Примітивного, наївного, та все ж. На відміну від теперішніх, на сторінках котрих автори наче змагалися, хто більше виллє бруду і впхає песимізму. Від надміру «чорнухи» у більшості новітніх опусів, не лише руки, а й монітор хотілося вимити і спиртом протерти.

Це щодо «чоловічого» чтива. Про «жіночі» романи судити не беруся. Бо вони мені просто не цікаві. Пробував кілька разів — не заходять. Не Мітчелл… і не Маккалоу. Хоча, не беруся оцінювати, я — не жінка. І цілком можливо, що то винятково шедеври, котрі заслуговують якнайвищих оцінок. Повторюся — не осуджуйте, то і самі несудимі будете. А зводити наклеп заочно, ще й на те, у чому не розбираєшся — не пасує. Я он і в балеті нічого не тямлю, чи в опері. Хоча ні, є одна опера яку я слухав разів сто… «Запорожець за Дунаєм». Мені батьки ставили з ним грамплатівку, замість колискової. Десь так з трьох років і до п’яти. Так що дует Одарки і Карася, я краще ніж «Отче наш» знаю…

— Гей, Одарко, годі буде

Перестань бо вже кричать…

Ні, нехай же чують люди!

Ні, не буду я мовчать!

Однак і тут не все слава богу. З чтивом, на жаль, теж були певні проблеми. Через зір… Котрий не дозволяв мені користуватися електронними носіями і прив’язував до паперу.

З одного боку, це призводило до певних незручностей, бо обсяг доступних текстів у мережі обраховується мільйонами… не кажучи про можливість самому робити переклади з будь-якої мови. Нехай і кострубато, але суть вловити можна. А головне — усе це можна було знайти якщо не безкоштовно, то за зовсім невеличкі гроші. Тоді як друковані книги або коштували, як зайва нирка, або треба було шукати у публічних бібліотеках.

Оскільки мій гаманець, хоч і дірявий, все ж не був безрозмірним, довелося зупинитися на бібліотеці. Благо, у місті Лева їх ще не усі позакривали. Принаймні кілька центральних функціонували справно.

Власне в одну з них, а саме — у відділення художньої літератури бібліотеки імені Стефаника, де був записаний ще з вузівських часів, я зараз і йшов.

Скажете, а як же ж аудіо версії?

На жаль, не підійшло. Кільканадцять разів намагався прослухати різні твори, навіть у професійній озвучці — закінчувалося усе однаково: я або засинав, або починала боліти голова. Тож, як то кажуть: рада душа в Рай, та гріхи не пускають. Не склалося… Тому, бібліотека, форевер…

Чим ближче до центру, тим гучніший шум та гомін… Зате — машин менше. Добре придумали у міськраді з закриттям історичної частини для автотранспорту. Звісно, з точки зору пішоходів. А то раніше тут такий чад та смог стояв, що аж у горлі першило. Автомобілісти ж, звісно, незадоволені, бо навпростець крізь місто не проскочиш, а нормальної об’їзної так і не спромоглися побудувати. Але я належу до пішої братії — тож проблеми громадян моторизованих мене хвилюють менше, ніж можливість дихати чистим, нехай навіть відносно, повітрям. Засадили б ще усе вздовж тротуарів деревами, замість біг-бордів — взагалі б чудесно було. Місто-сад… чи то пак, парк. Мрія… На жаль, нездійснена. Бо з дерев, на відміну від реклами, у бюджет і, відповідно, кишені урядовців не капатиме. Тож і за це велике спасибі…

Вуличка кілька разів плавно звернула, я — разом з нею, і зупинився перед великими кованими воротами, котрі, мабуть пам’ятали ще цісаря Франца Йосифа.