Розділ 2

— Завтра у Надійки днюха… Двадцять чотири роки… Треба підтримати «стареньку», — випустивши цівку диму надвір, запитала Ліза. — Ти будеш? Включати у список? Щоб знати, скільки місць у кафе замовити. Яковича не буде. Так що можна конкретно відірватися. Скидаємося по сотні.

— Ні… — мотаю головою, не відриваючи очей від тексту. — Не буду.

Знаю я, як вони гуляють, коли нікого з начальства немає. Про виїзд колективу редакції на природу досі розмови не вщухають. До того стану, коли навіть у Господа терпець увірвався, і він у серцях знизив Содом та Гоморру, не дійшло, але зовсім трішки бракувало. Як то кажуть, вирвалася молодь на волю, та й пустилася берегів. Бачив кілька коротеньких відео, знятих «для себе». Та ж Лізка такої гарі дала, що не в кожному фільмі для дорослих побачиш. Ніколи б і не подумав, що за фасадом невинного личка, такий неприборканий вулкан пристрастей дрімає.  

— Відриваєшся від колективу? Чи з грошима проблема? То я тобі з каси взаємодопомоги видам. За рік по десятці повернеш.

— Не в грошах справа…

Прозвучало не надто переконливо. Усі ж знають, яка зарплата у коректора. Гарантований державою мінімум. Якщо разом з премією рахувати. Навіть прибиральниця більше отримує.

— Ти ж знаєш, я не п’ю — бо на пігулках сиджу. І не танцюю… Співати теж не вмію. Тож лиш баластом буду. Ні сам задоволення не отримаю, ні компанії користі.

— Угу, угу… — покивала головою дівчина, а потім запитала, чомусь пошепки: — Сергію… можна тебе запитати?

— Питай…

— Що з тобою не так?

Гарне запитання… Про моє каліцтво ніхто у редакції, окрім власника, котрого Васильович, мій колишній тренер, поросив дати роботу, ніхто не знав. Начальниця відділу кадрів, побачивши диплом про технічну освіту, з котрим я претендував на посаду коректора, здивовано здійняла брови, але оскільки отримала пряму вказівку від господаря, додаткових питань задавати не стала. Як то кажуть, танцюй враже як пан каже. Хто платить, той і музику замовляє. Тільки стала одразу медово-люб’язною. Певно, вирішила, що господар таким чином, тайного агента у колектив заводить. Угу, сексот під прикриттям. А я не став розчаровувати, промовчав багатозначно. Мені не холодно і не гаряче, а бухгалтерія, глядиш, менше красти буде. Хоч так віддячуся за доброту.

Слухи, звісно, поповзли. Тож довший час мене геть усі сприймали як очі та вуха власників. Але, оскільки, моя поява нічим, ніяк і нікому не відгукнулася — емоції з часом погасли, і мене перестали побоюватися. Тим паче, що я майже не вилізав зі своєї комірчини і в жодні внутрішніх протистояннях та схемах участі не приймав.

Побурлило, покипіло, та й вщухло. Як затягається попелом перегоріле багаття. Однак, як виявляється, повністю жар не погас.

— Ти про що?

— У нас тут справжній квітник. Більше тридцяти молодих дівчат в районі другого десятиліття. І принаймні половина гарненьких. Тоді як хлопців — всього вісім. А ти — відгородився від усіх, немов монах. От навіть зараз… Я ж не сліпа, бачу, що яким поглядом ти мої ніжки погладив і під спідницю ковзнув. Але робиш вигляд, наче я деталь інтер’єру… Ні, був би одружений… Хоча кому це коли перешкоджало для інтрижки без зобов’язань?.. Але ж ти вільний. І якщо вірити тій інформації, котру встигла зібрати громада — навіть дівчини не маєш. От я й питаю: що з тобою не так? Може ти… еее… альтернативних вподобань?

— Гарно сформулювала… Відчувається школа трудівників слова, — гмикнув я.

— Скажи… Я нікому. Могила. Обіцяю…

Угу, так я й повірив. Дівчина, що зможе зберегти щось у таємниці — артефакт. Максимум — кілька годин витримає. Нехай день. Потім вона поділиться своїм знанням з найближчою подругою. Та — зі своєю… І через тиждень будь-яка таємниця стає секретом Полішинеля.

Хоча, чи варто аж так перейматися? Нетрадиційна орієнтація давно вже не злочин. Ба навіть більше, норма для богеми. Хоча, де я, а де та богема? Зате одразу ряд питань зніметься. Раніше чи пізніше нарід все одно дізнається правду. Це просто наші журналісти ще не підключилися. А ті що завгодно розкопають. Якщо поставлять перед собою таку мету. Тож нічого волам хвости крутити.

— Травма у мене… Хребта… А до неї додається цілий список обмежень.

— Так от ти чого з ціпком ходиш… — сплеснула долонями Ліза дивлячись на мене із неприхованим захватом. — Значить, правда. Ти воював? Поранення? Так? Того тебе і на роботу не за профілем взяли, бо наш господар теж з бувших вояк. І Якович поважає… А у нього добре ставлення важко заслужити.

Трясця. І от як тепер сказати, що ніякого героїзму за моїм каліцтвом не стоїть. Можна сказати, банальний нещасний випадок. Не бігав би під обстрілом, то й цілим залишився б. Брехати не буду, але й правда не на часі.

— Лізо, ти не забула, що час спливає? А мені ще більш як півтори шпальти вичитувати. Давай про особисте якось іншим разом добалакаємо.

— Все-все… — секретарка хутенько загасила недопалок і поклала у попільничку. — Не заважаю…

В дверях ще озирнулася, підморгнула і змовницьки приклала палець до вуст.

Ясно… Плітка народилася. І завтра у редакції не залишиться жодної невтаємниченої особи. Сподіваюся, Героя України вони мені заочно не присвоять.

Ну, та й нехай…