Розділ 1

Іnquiro — лат., «розслідувати, розшукувати».

Літо… Ще не справжнє — лише кінець травня, але погода вже становчо нагадує, що весна минає готується поступитися місцем літу. Ось-ось задзвенять у школах останні дзвоники, і на вулиці міста висипле юрма дівчат у білосніжних фартухах і юнаків з темним пушком під носом. Щасливих від того, що відбули школу, і ще не знаючи, що то були чи не найщасливіші роки у їхньому житті.

Відчиняю вікно, витрясаю з пачки цигарку, прикурюю і з насолодою затягаюся димком.

Знаю, що це погана звичка, що шкідливо, що треба кидати, але мій перелік задоволень і так не надто великий, тож відмовитися ще й від паління зараз я не готовий. Ні, кину палити обов’язково. Без сумнівів. Але ще не сьогодні.

Загалом, у редакції для куріння відведено спеціальне місце, але на мене це правило не розповсюджується. Я — блатний. Власник особисто видав мені індульгенцію на право диміти на робочому місці. Та й не травлю нікого. У цій комірчині, що вважається кабінетом, окрім мене немає більше нікого. Щоб не заважали зосередитися.

Сонячний промінчик віддзеркалюється від перстня і болячи жалить в око. Трясця…

Повертаю руку, щоб змінити кут. Заодно, мимоволі розглядаю прикрасу, до якої ще не встиг звикнути. Великий, старовинний перстень. Масивний, солідний. Обідок чашки позолочений. В чашці плаский чорний камінь. А на ньому вигравіювано і залито сріблом малюнок терезів. Таких, як на зображеннях богині правосуддя. В одній шалі стилізоване зображення сонця, в іншій — серп молодика. Гарна цяцька… І не без історії.

Щоправда я її не знаю, а моя сторінка почалася у квартирі сусіда. Два дні тому, коли Сигізмунд Еммануїлович, дивакуватий та відлюдькуватий старий професор, вручив мені його разом з не менш розкішною тростю. Вірніше, подарунком була саме трость, а перстень пішов бонусом. Мовляв, надто вони одне до одного пасують. І він їх колись теж придбав у комплекті.

Трость я прийняв з подякую, саме те, що треба після поранення. Від перстня ж намагався відцуратися. Але старий уперся… Тож щоб не ображати, дозволив заселити його на палець. Думав, удома скину… І забув. Перстень, не зважаючи на масивність, сидів як влитий і не відчувався, як щось стороннє. Як у старій рекламі взуття. «Взув і забув».

Сигізмунда Еммануїловича я знаю з дитинства. Та й дивно було б інакше — на одній сходовій клітині мешкаєм. Тільки раніше наші орбіти не перетиналися. Які спільні інтереси у поважного чоловіка та школяра чи студента? А потім — війна, військо… Зате тепер, знайшлися. Сусід практично не ходячий, і я — добре знаючи з власного досвіду, як прикро бути немічним, узяв над ним опіку. Крамниця, аптека… Дещо по хаті… Професор геть терпіти не може сторонніх, тож у квартиру, більше схожу на музей, нікого не впускає. Навіть кур’єрів. Не кажучи вже про те, щоб найняти сиділку чи помічницю.

Дивак? Можливо. Але хто з нас без примх. А мені — взамін, доступ до його бібліотеки. Тисяч книг, що Сигізмунд Еммануїлович збирав усе життя. Продовживши справу ще прадіда. Теж професора, ще з тих часів, коли Львівський національний університет імені Івана Франка носив назву Університет Франца І.

І сповнені глибоких роздумів та життєвої філософії розмови, за вечірньою філіжанкою кави. Правда, тут важко сказати, хто отримує більше задоволення: я від слухання, чи старий від можливості виговоритися.  

Вертаюся за робочий стіл і клікаю мишкою на значок файла, відкриваючи сторінку.

«Бішунмо — летючий воїн»…

Око зачепилося за помилку, і рука звично потяглася до клавіатури. Але одразу і завмерла. Занадто багато незрозумілого. Летючий — русизм, тут усе ясно. А Бішунмо — це що? Одруківка від безшумно? Тоді навіщо там дефіс вткнули? Ні, щось не те… Журналісти, особливо теперішні, ще ті світочі знань і за рівнем володіння мовою недалеко втекли від учнів класу десь так п’ятого. Але стільки помилок у трьох словах навіть Надійка Кара не змогла б зробити. Хіба що текст скопіювали десь у мишебратів, а переклали гуглом. Тоді усе можливо… той транслятор на «перли» багатий. Хоч і прикидається штучним інтелектом, а насправді — сум голову побирає. Якось майже годину пояснював йому, що «прищуритися» і «зіщулитися» то не синоніми.

Але все ж таки підозріло. Забиваю текст у пошук…

Трясця! Не підвела інтуїція. Виявляється отой «Бішунмо» — то корейська книга і однойменний фільм. Ото я б підставився, якби вніс правки. З тиждень би уся редакція реготала. Поза очі, звісно. Ще б пак, Великий Інквізитор так підставився. Куди там сивому Акеллі.

Я не ґраманаці, сам у розмові ні-на та й бовкну якийсь суржик, після війська не дивина, але, як то кажуть: назвався грибом — сиди і не цвірінькай. Посада зобов’язує… а посада у мене саме така — крайній коректор. Тобто той, хто робить останню вичитку верстки, перш ніж відправити файл у друкарню. А я звик сумлінно виконувати те, за що мені платять…

Платять… Язик не повертається назвати ті сльози, за котрі я підписуюся у відомості, зарплатою. Але, харчами перебирати не доводиться. Пощастило, що хоч така робота знайшлася. Якби не Васильович — мій перший і єдиний тренер — то і цієї б не мав… А так, усе ж хоч щось капає. Бо на одних заощадженнях довго б не протримався.

Життя каверзна річ. То приголубить, то такого стусана відвісить — добре якщо зуби позбираєш.

Щоправда, усе відносно. Одні вік проживають і горя не знають, а інші пізнають цю істину швидше, ніж встигають бодай трохи насолодитися.