Як з’явився птах у небесах?

Моя історія почалася задовго до мого першого подиху.

Мені ще не було й імені, а я вже стала тінню у чужих розмовах. Моя мати завагітніла мною у сорок п’ять. У невеликому закарпатському селі, де з одного боку вулиці — ліс, а з іншого — ряд скромних хат, це було майже вироком. Тут не звикли до пізнього материнства. Тут жінка має знати «свій вік» і вчасно «спинитися». На той момент у мами вже було п’ятеро дітей — троє синів і дві доньки. І ще — щоденна праця, нелегка доля, тихе терпіння, загартоване горами. Її життя текло усталено, як річка, яку звикли не помічати — поки вона не виходить з берегів.

А поява нової дитини у такому віці, у такому місці, серед знайомих поглядів і чужих суджень — це було те саме, що річка, яка раптом здіймається і ламає звичний плин. Мене не чекали як благословення. Про мене не мріяли. Я стала таємницею, яка важила більше, ніж правда.

Моя мати не хотіла, щоб я з’явилася на світ. Не тому, що не любила — а тому, що боялася. У її світі пізня вагітність була ганьбою, яку треба було приховати, замести під килим, стерти зі слідів життя, поки ще можна. Вона жила на межі виживання — з чоловіком, який часто пив, і п’ятьма дітьми, які вимагали турботи, хліба і тепла. Щодня вона трималася на силі звички — і на крихті надії. Коли вона дізналася про мене, перша думка була не про життя, а про вихід. Вона звернулася до знайомої — учительки, жінки освіченої, серйозної. Просила в борг. Не на дитину. На те, щоб цієї дитини не було. Але знайома відмовила. Не тому, що не могла. А тому, що не хотіла бути причетною до гріха.

І саме цей страх — чужий, не материнський — став однією з причин, чому я народилася. Я з’явилася не завдяки любові, а випадковості. Не завдяки рішенню — а його відсутності.

Коли стало ясно, що повернення немає, мама з батьком, як і не раз до цього, зібралися й поїхали. Втеча була їхньою звичкою. Для всіх навколо це виглядало як чергове «відрядження» батька-бригадира: будувати десь щось, тимчасово, на кілька місяців. Але ці від’їзди завжди ховали іншу правду — ту, про яку не говорили навіть між собою.

Я народилася в місті Суми. У звичайному пологовому будинку, де стіни звикли до дитячого плачу, де кожен новий голос мав би бути святом.

Але моє народження не було святом. Мама мало не померла під час пологів. Її довго приводили до тями, лікарі метушилися, життя зависло на межі. Мені здається, саме тоді щось в ній померло остаточно. Не тіло — душа. Точніше, її частина, здатна відчувати любов. Материнську. Справжню. Безумовну.

Вона розповідала мені згодом, як до неї в палату підійшла завідувачка пологового — жінка з владною поставою і поглядом, що бачить більше, ніж дозволено. Вона говорила про свою доньку, яка не може мати дітей. Просила залишити мене. Обіцяла: я виросту в любові, в добрі, в достатку. Очевидно, вона відчула — мама не тримається за мене. Вже тоді між нами була тиша. Та, що народжується не з байдужості, а з виснаження. З порожнечі, яка виникає, коли душа більше не вміщує нічого.

Мама відмовила. Не з любові. А зі страху.

“Що я скажу людям?” — ось що її зупинило.

Не втрата, не жаль, не інстинкт. А думка про те, що скажуть інші.

І тому я залишилася. Не за покликом серця — а з обов’язку перед очима сусідів, родичів, знайомих. Життя, що почалося з тіні й випадковості, продовжилося в тиші й холоді.Мене виховували брати й сестри. Не з обов’язку — з інерції. Хтось подавав ложку, хтось зав’язував мені шарф, хтось сварив, коли я щось упускала. Вони вже були майже дорослими — старші на п’ятнадцять і більше років. І тому замість маминою любові мені дісталася втомлена турбота тих, хто сам ще не знайшов себе. А час ішов. Міста змінювалися, адреси губилися в старих зошитах, але в нашому домі, здавалося, все завмерло. Батько зникав у запоях і повертався чужим. Працював, коли міг, і пив, коли не міг витримати себе. Мати… Вона перетворилася на жінку, яка сварилася з усім світом. Вона вміла кричати так, що вікна тремтіли, і мовчати так, що повітря ставало густим.

Вдома було багато голосів — і жодного спокою.

Крики стали звичними, як стукіт годинника. Вони жили в стінах, у меблях, у мені. Їх було чутно до того моменту, поки вони не переходили в інше. Туди, де слова вже не мали сили. Мене виховували суворо. Круто. Ремінцем, криком і рідкісною посмішкою. Іноді — яблуком, іноді — поглядом, повним осуду. Батько міг бути добрим. Але тільки коли був тверезим і коли його не мучив ранок після ночі. Мати… Мати вміла показувати любов. Але тільки тоді, коли на нас дивились чужі очі.

У дитинстві я навчилася читати обличчя. Не книжки, не історії — емоції. Тіні в поглядах. І ті миті, коли треба було бути невидимою, щоб не стати винною.

З роками наше гніздо почало порожніти. Один за одним брати й сестри розліталися у свої реальності — хто в пошуках щастя, хто просто подалі від дому, що не мав тепла.

Залишилася лише середня сестра — Даша. Вона вийшла заміж і оселилася з чоловіком у нашому ж домі, разом із батьками. Мені тоді було близько шести.

Пам’ятаю той день. Пам’ятаю, як уперше побачила його — смуглявого, зі східною зовнішністю. Його постать видавала більше, ніж слова. В ній було щось лукаве й гостре, щось, що хотіло здаватися великим, а було лише вигнутим.

Тіло — худе, майже рахітичне, руки надто довгі, постава згорблена, мов тінь.

А Даша була зовсім іншою.

Красива, як світанок у Карпатах. Кругле обличчя, пухкі губи, густе темне волосся, очі кольору світлої лісової кори. Вона світилася. І, можливо, саме це світло й привело його до нас. Він з’явився на її світло, як жук на вогонь. Наче потвора з темряви, що повзе до тепла не тому, що хоче зігрітися — а щоб його загасити. Його присутність одразу несла у собі щось чужорідне, як тріщина в склі: тонка, ледь помітна спочатку — але така, що з часом розростеться і перетвориться на уламки. Не минуло й року, як у домі почалося те, що згодом назвали б пеклом.

Чоловік Даші почав піднімати на неї руку. Спершу — пошепки, мовчки, за зачиненими дверима. Потім — відкрито, при батьках, при мені. Сварки, крики, удари — вони стали новим тлом нашого життя. Батьки намагалися заступатися, щось кричали йому у відповідь, а він — як звір, загнаний у кут, тільки лютився ще більше. В домі, де й без того не було тепла, тепер не залишилося і спокою. А ще були крадіжки. Він тягнув усе, що міг винести: речі, гроші, навіть чужі спогади, бо після кожного скандалу в хаті залишалась пустота. Згодом — зради. Вони не ховалися, не маскувалися — просто ставали черговим фактом у списку болю, що Даша носила в очах.