28 глава, Давид

Давид.

Перший день підготовки до іспитів минув цікаво. Цікавість мами та Карини привели нас до сміху. Ну, от як можна пропонувати нам готуватися до іспитів дома, а самим трохи заважати нам. Але це було дещо смішно.

Наступні дні підготовки проходили спокійно. Мама вже зрозуміла, що ми починаємо відволікатися на неї, тому займалася своєю справою. Вона практично весь час малює. У нас у підвалі стоїть мольберт та різні фарби. І якщо маму не можна знайти десь дома, то вона можливо у підвалі та малює. А вона до речі ображається, якщо казати “малювати картини”, бо правильно буде “писати картини”. А ми з татом це досі запам’ятати не можемо.

Карина в цей час поки ми готувались заходила двічі (кожен день). Вона пропонувала нам чай чи каву та приносила різні смаколики (різні тістечка, круасани, цукерки і так далі). Навіть фрукти якісь приносила. Діана кожен раз дивувалась, а в кінці якось до цього звикла. Тато в цей час був відсутнім дома, та декілька днів підряд працював все ж у кабінеті, але ні разу до нас не зайшов.

Всі іспити пройшли один за одним, так швидко, що й кліпнути оком не встигли. Перед кожним іспитом Діана так хвилювалась, що не можна навіть описати як. Але це було дарма, адже по кожному предмету у неї були п’ятірки, менше ніж дев’яносто п’ять балів не було. Це я пасу задніх, так би мовити, у мене лише одна п’ятірка, і дві четвірки. Не дивлячись на це батько мені все ж повернув ключі, права та автівку після другого іспиту. Тому стало зручніше їздити додому та й в інститут.

Сьогодні вже останній іспит... нарешті. Ми з Діаною підійшли до аудиторії за п’ять хвилин до початку. Біля аудиторії вже стояли всі наші однокурсники. Присутніми також вже були Надя й Назар. Надя стояла з книгою в руках, що було дещо дивно та Діана на неї добре вплинула, щоб та вчилась. І сама Надя розуміє, що це треба, бо ж якщо скласти іспити добре, то стипендія забезпечена. Це звісно не великі гроші та все ж вони будуть. Моя Діанка здається буде отримувати підвищену стипендію. Я за неї буду лише радий. А мені стипендія взагалі не світить, бо я вчусь на контракті.

Величко стоїть та щось дивиться у телефоні, можливо теж читає щось для іспиту. Схоже, що він також отримуватиме підвищену стипендію, бо все складав на відмінно так само як й Діанка.

І ось ми вже зайшли в аудиторію, викладач вже відчинив двері та приказним тоном сказав: “Входьте та сідайте за парти. Одна людина з одною партою”. Аудиторія доволі велика, тому всі нормально розмістилися. Діана сіла у тому ряді, де і я, але була далеко від мене.

Викладач обвів поглядом аудиторію та почав говорити:

— Доброго дня, студенти першого курсу. Сьогодні у вас останній іспит. І перш ніж він розпочнеться у мене є запитання для трьох студентів. Лашкевич Діана, якщо ви є в аудиторії, то встаньте — Діана встала нічого не розуміючи як і всі ми — а також встаньте Назар Величко та Марія Коваленко — це наша староста. Вони також встали — я повинен вам поставити одне запитання. Вирішуватимете ви самі як повести себе. Річ у тім, що оцінки по моєму предмету у вас хороші. Не те щоб бездоганні та все ж. Вам трьом я можу поставити іспит автоматом, тобто ви можете не писати та отримати чотири бали або ж написати іспит та отримати п’ятірку. Діано, ви будете писати чи ні?

— Буду — не вагаючись сказала Діанка.

— Назаре, а ви?

— Буду

— Маріє?

— Також буду

— Добре. Тоді ви першими тягнете білет — першою до викладача підійшла Діана.

— Білет номер десять — вона сіла на місце. Так по черзі вийшли всі та взяли білети. Я подивився на білет. Білет номер шістнадцять. Запитання були, як на мене, не важкі. Ми добре готувались до іспитів, тому вони мені були знайомі.

Я подивився на Діану, вона дуже швидко почала писати, наче сидить на лекції. Я теж почав писати. В праву руку взяв ручку, а ліву поклав на листок так ніби підтримую папірець, щоб той не згорнувся. Викладач весь час дивився в аудиторію, а після встав та почав ходити між рядами, що деякі студенти аж напружились, можливо дійсно хтось списував. Та увага викладача потрапила саме на мене.

— Загородній, ви що списуєте? — суворо запитав він.

— Ні. У мене немає жодної шпаргалки — сказав впевнено я, але ось викладач подумав інакше.

— Встаньте — я без ніяких питань встав. Викладач оглянув парту, бо під парту можна було щось покласти. Поки він роздивлявся, я обвів очима аудиторію. Діана писала відповіді, але в ній можна було розгледіти переляк, можливо через мене. Вона знає, що ніяких шпаргалок я не робив, а тут таке звинувачення. Після мій погляд потрапив на Надю, вона не звернула на це увагу, а приклала до губ ручку та задумливо дивилась у вікно, ніби згадувала, якусь відповідь. А, що мене дратувати почало так це погляд Величка. Він подивився одним оком на мене та почав тихо сміятися. Ніби ось хотів сказати цим “Так тобі й треба”. Це мене обурило та я промовчав. Викладач подивився на мене — хм, дивно. Покажіть свої кишені.

— Навіщо? Може ще й вивернути навиворіт свій наплічник? — я взяв його у руки.

— Достатньо буде кишень — я показав, що в кишенях у мене також нічого немає. Викладач подивився на мене, а після сказав: — пробачте, ви можете сідати та писати далі — я сів на стілець та почав писати. Підозрювати мене у списування, це ж яке нахабство треба мати. Ну, хоч перепросив й то добре. Викладач пішов далі та у деяких дійсно знайшов шпаргалки, а по цим студентам можна було сказати, що вони списують, бо так заметушились в той момент коли мене підняв викладач та почав шукати шпаргалки. А тих навіть й підіймати не треба було. Загалом, вилетіли вони з аудиторії та зразу потрапили на перездачу.

Всі по черзі коли написали іспит, то виходили з аудиторії. Я вийшов майже після Діани.

— Я у шоку, Давиде. Я не розумію, як можна було запідозрити тебе у списуванні.

— Чесно я сам не розумію. Як думаєш, як ти написала?

— Думаю, що добре. Я здивована, що могла б отримати четвірку та не писати цей іспит. Я навіть не знала, що таке можливо — сказала Діана. З аудиторії вийшов Величко, побачивши нас швидко пішов на вихід. Кожен день, коли у нас були іспити ось так швидко зникав. Може, щоб уникати Діану та її поглядів чи то не хоче нас бачити разом. Загалом я навіть не знаю, що думати.