25 глава, Діана

Діана. 

Нарешті настав цей день! День, до якого ми так довго готувалися. Ці довгі тижні навчання не пішли коту під хвіст, і це не може не радувати. Разом з Давидом ми зустрічалися кожен божий день, аби робити записи, нотатки та думати над темою проєкту. На моє щастя, Загородній все гарно пояснював та терпів ті лічені питання, що так і лилися з мене. 

Узявши синю папку з проєктом, я вискочила в коридор, трохи хвилюючись. Сьогодні англійська в нас перша, а тому запізнюватись я аж ніяк не можу. 

Проскочивши повз заспану вахтерку, побігла до дверей, та мене зупинив грізний голос Ірина Семенівна, що злісно дивилася на мене, поправляючи свої нові окуляри. 

— Діано! — всередині все похололо. Я взагалі сьогодні не можу запізнюватись, а якщо мене затримають, то… 

— Так, ви щось хотіли? — тихо прошепотіла, повертаючи голову. 

— Як тобі мої нові окуляри? — врешті-решт запитала вахтерка, показуючи пальцем на товсті з темною дужкою окуляри, що мають форму ока мацура. 

— Дуже файні околарії, Ірина Семенівна. Та мені зараз ду-у-уже треба до інституту! — аж підстрибуючи на місці, сказала невгамовній вахтерці. 

— Добре, йди. Та на вечір в нас кросворд! 

— Якщо не забуду, то прийду обов'язково! — гукнула, вибігаючи з гуртожитку.

Хутко сідаючи на тролейбус, їду собі до інституту, благаючи приїхати вчасно. Як не хотілося б запізнитися саме сьогодні! Наша викладачка англійської точно з'їла б мене своїм гострим, як у змії, поглядом! До речі, саме зі змією в мене ця молода жіночка й асоціюється. Ходить, як пава, посміхається нібито, а коли щось не так вимовляєш, то ледве не вбиває тим сяйливим поглядом з тисячами іскорок. 

Бр-р-р, зараз згадую, і аж погано стає! Та й Давида зрадити не хочеться. Особливо розуміючи, що зараз він мені важливіший, як ніхто інший. 

Тролейбус зі скрипом зупиняється, і я хутко сплигую вниз. Та один необачний крок, і мій наплічник з папкою летить вниз, а я й собі падаю. Та мить, і хтось підхоплює мене своєю рукою. Ще мить, і підбирає речі, простягаючи мені. 

Підводячи очі, бачу Давида, що ледве не спітнів, бігши сюди. Напевно, хвиля тривоги промайнула повз нього, коли побачив, що я ледве не поцілувала землю. 

— Все добре? — запитав мене. — Будь уважнішою, бо інакше… 

— Дякую, — посміхнулась я та пішла уперед, ніби нічого не сталося. 

Через декілька хвилин ми вже сиділи собі на першій парі, очікуючи викладачку. Її все не було, та не було. Ми вже й собі думали, що не прийде, але двері аудиторії розчахнулися, і досередини зайшла молода вчителька з довгим прямим волоссям та в темній спідниці, що досягала колін. 

Поклавши якісь папери на дерев'яний стіл, вона зміряла своїм поглядом аудиторію, а потім зупинилася на мені та на Давидові. 

Посміхнувшись, сказала: 

— Hello, students, today you have to submit projects. Therefore, the first ones will go…, — в думках я швидко переклала фразу, розуміючи що зараз вона покличе саме нас. 

І так, і сталося. Ще дужче посміхнувшись, викладачка запросила нас вийти до дошки, де ми повинні були розказати свої доповіді. Та нас спіткала одна невдача. Я розкрила папку, і вже хотіла почати розповідь, час від часу дивлячись в текст, аби нічого не забути, та ця жіночка лише засміялася, помітивши мене. 

— Oh, no, no Diana! — вигукнула викладачка. І з англійським акцентом, додала: — Напам'ять розповідайте свій project. 

Я ледь не впала від такої новини. Англійська давалася мені складненько, а на пам'ять вивчити її я аж ніяк не змогла, тож думала в деяких місцях підглядати в надрукований у папці текст. 

“Нам гаплик”, — подумала я, та Давид лише підморгнув оком, та, підійшовши до викладачки поклав мою синю папку на стіл. 

— No problem, teacher! — сказавши це, хлопець знов опинився біля мене. 

Я не знала, як почати, бо всі слова миттю повилітали з голови, але тут мою долоню підхопила рука Загороднього. Непомітно це зробивши, парубок кивнув та прошепотів, аби я починала. Тривога потроху покинула мене, і почала розповідь.

Врешті-решт, коли я збивалася, то Давид миттю підхоплював мої слова та розповідав далі, ніби так і повинно було бути. Загалом ми впоралися на тверду п'ятірку, через що я ледве не підстрибнула від радощів, коли почула результат наших старань. 

Сівши на своє місце, отримала радісний погляд від Надії та великий палець вгору від Назара. Від цього настрій ще дужче покращився. Далі виходили інші студенти, та я вже не звертала на це увагу, розуміючи що окрім майбутніх іспитів складнощі позаду, адже заліки теж вже закінчились та пройшли успішно. 

Після пар до мене підбігла захекана Надя, що аж почервоніла від бігу та все одно мала задоволений вигляд. 

— Невже проєкт таки вдався? Твій при-и-нц прибув в тяжку хвилину, чи не так? — проспівала цімборашка. 

— Ой, Надь, досить вже! — відмахнулася я, ледь помітно почервонівши. Та цього було достатньо, аби подруга помітила моє хвилювання. 

— А що? Хтось червоніє, що й серденько мліє? М-м-м… твоє кохання вже йде сюди! — сказала Надя, махнувши рукою. 

До нас й справді йшов Давид. Побачивши, що я трохи змерзла, хлопець зняв з себе довгий шарф та закутав мене, мов малу дитину. Лише очі та червоний носик визирали з-під цього теплого та запашного від Давидових парфумів “пледа”. 

Стукнувши пальцем по лобі, парубок з повною суворістю, мовив: 

— Проєкти то, звісно, добре. Але мерзнути в мою зміну не смій! 

Надя аж засміялася від таких лестощів: 

— Які ж ви миленькі! Ну, добре-добре! Стара добра подружанція піде собі по справах! Діано, з тебе прибирання нашої кімнати після мого відео про різні смаки чіпсів! — зробивши повітряний поцілунок, Надя пішла вперед.

— Але коли ти встигла?! 

— Секрет блогера! На все добре! Дякую, що погодилась! — і махнувши мені рукою, продовжила свій шлях до гуртожитку.