24 глава, Давид

Давид.

Лежачи на ліжку та думаючи про наше перше з Діаною побачення, я все ж не вірю, що воно ось вже відбулось. Що я цілував цю дівчину та відчував її тремтіння. Я почув дзвінок свого телефону. Дзвонить мама і не просто по телефону, а по відеозв’язку. Миттєво відповів на дзвінок. Я побачив маму, яка посміхається на всі тридцять два. Ось таку маму я бачу завжди. Розмовляючи зі мною, мама завжди посміхається.

— Як день минув?

— Добре, а що?

— Мені тут пташка на хвості принесла дуже цікаву звістку. У тебе з Діаною сьогодні було побачення, адже так?

— Так. І хто та птаха, яка тобі це розповіла? Хоча можеш не відповідати, схоже це була Зоряна — мама опустила свої очі, а це означає, що я таки правий — ох, ця Зоря, сказати б їй пару ласкавих...

— Я ж мала рацію — перебила мене мама — коли сказала, що ви будете зустрічатися.

— Так, пам’ятаю таке — я напевно почервонів після того, як сказав цю фразу — ти завжди права.

— Ну, не завжди — тихо сказала мама, а я здивовано подивився на неї.

— Як це розуміти? Коли ти була не права?

— Це пов’язано з моєю мамою. 

— І, що ж сталося? Розповідай, бо не відчеплюсь — мама подивилась на мене та вже не усміхалась. У неї ця усмішка враз зникла.

—  Я була не права коли посварилась з нею. Це було двадцять один рік тому. Мама переїхала зі свого рідного села у Київ. Як вона сказала шукати щасливого життя. І таки знайшла мого тата. У них з’явилась я. І ми ось так прожили утрьох вісімнадцять років. Мені тоді самій було вісімнадцять, як тобі зараз. Мої батьки розлучились. Мама на стільки була схвильована, розсіяна, спочатку не знала, що й робити . Та після вона вирішила переїхати у село на Батьківщину. І мене хотіла забрати з собою. Мовляв, мені там буде цікаво, що ближче до природи й все таке. Я ж на той момент вже вирішила в який інститут піду навчатись... навіть іспити склала. І тут така новина. Вона мене так збісила. Ми посварились саме через те, що я хотіла залишитись у Києві, влаштувати своє життя тут, але вона була переконана, що у селі Яворів мені було краще. А мені якось було не до вподоби стати якоюсь селючкою та піти пасти корів. І мама сказала, роби, що хочеш, я продаю квартиру. І поїхала з Києва. Я ж залишилась в місті. Жила у гуртожитку. Життя зовсім було не схоже на мед. Пари, робота офіціанткою, щоб оплатити гуртожиток та й на життя, щоб вистачало. А коли вже була на четвертому курсі зустріла Богдана, твого тата. І життя у мене змінилось на 180 градусів. Ми через рік з ним одружились, а через два роки у нас з’явився ти. З мамою з того часу, з інституту зовсім не спілкувалась. Якось так — мама закінчила свою розповідь, а я з кожним її словом відкривав рота. Дізнатись життя мами до зустрічі з татом це просто... не можу навіть слів підібрати. Яке у неї воно було важким. Я тепер розумію, це я як сир в маслі, так би мовити. Щось не весело взагалі.

— Отакої — сказав я та подивився на маму, яка в цей час взяла серветку, щоб витерти сльози — а як звали мою бабусю?

— Палажка. Дивне ім’я, еге ж?

— Це точно.

— І я зовсім не знаю де моя мама. Чи все з нею добре, чи взагалі жива вона, чи вже померла.

— А про тата щось знаєш?

— Ні. Він для мене помер, після того, як розлучився з мамою.

— І чого ж моя красуня плаче? — почув я голос тата, який підійшов до мами, а після я його побачив.

— Так таке, не звертай уваги — сказала мама та витерла останні сльози.

— Синку, привіт — тато на диво був у хорошому настрої — я поцікавився як ти вчишся. Ти молодець взагалі. Роботу здав добре, не на відмінно та все ж молодець — почути похвалу від тата це як отримати подарунок про який мріяв роками.

— Дякую.

— Якщо на відмінно здаси сесію, я поверну тобі права, ключі та звісно ж автівку.

— Я постараюсь вчитись добре — сказав я та посміхнувся на всі свої тридцять два зуби.

Ми ще трохи поговорили про те, що мама мені розповідала. Батько на цю історію, яку виявляється він знає відреагував знову погано. Заспокоював маму, а та своєю чергою плакала. В цей момент я відчув себе винним у тому, що попросив аби вона мені цю історію розповіла. Та, що зроблено, те зроблено. Також тато мене запитав про побачення. Йому надходять всі чеки, так би мовити, скільки я витратив та на що. І я здивувався, що він тільки запитав: “Чи сподобалось нам це побачення?” Я не розумію, чому ось так швидко змінились наші стосунки та ще й в кращу сторону. Що саме сталося, я не розумію.

Після розмови з батьками, мені довелось поїхати на зустріч з Зоряною. Виявляється вона ще близько не в гуртожитку, тому попросила аби я під’їхав у центр міста. На вулиці ще йде дощ, він і ні на мить не зупинявся. Ох, і весело буде їхати. Якщо викликати таксі, то я не знаю коли саме приїду, адже на дорогах затори. Загалом поїхав я на метро. Червона лінія, без ніяких пересадок саме те, що треба. Доїхав туди швидко, але коли йшов до метро все ж трохи ноги промокли. Зайшов у ресторанчик та зразу помітив Зорю та Романа з Марком. Давно їх не бачив, тому ця зустріч мене порадувала.

— Розповідай як побачення?

— Дуже цікавим було. Ми спершу були у ресторані, розмовляли, сміялись. Якщо не дивитись на її характер загалом, то вона мила та хороша дівчина. Багато про себе розповідала. Дізнався про її захоплення. Воно, як на мене, дивне. Хоча для сільської дівчини воно цілком нормальне...

— І яке ж у неї захоплення? — перебивши мене, запитала Зоря.

— Плести вінки з польових квітів. Тепер мені зрозуміло, чому ці квіти їй подобаються.

— А як ланцюжок? Сподобався?

— Ти б бачила її реакцію... вона майже почала плакати, коли побачила його.

— І поцілунок був?

— Ось тут стоп.. всього розповідати я не буду. Але скажу одне, наше побачення перервав дощ. Ми так промокли... до нитки. Сміялись з цього.

— Цікаве побачення — сказав Марк, який сидів біля Романа та слухав мене, так само як й Роман.