13 глава, Діана

Діана.

Надя увімкнула якийсь старий фільм про чи то кохання, чи то взагалі був детектив. Телевізор нам віддала добра вахтерка, бо ноутбук трохи сів, як пояснила подруга, через довгу роботу над домашнім завданням. Хоча я добряче розуміла, що хтось цілий день без мене переглядав серіали. Телевізор дечим нагадував величку коробку з двома антенами, які ловили канали. Ми цілу годину “бавилися” з ними, поки нарешті на екрані не замерехтіли люди, які кудись поспішали.

Чесно кажучи, і досі не розумію про що тут йдеться. Та й думки аж ніяк не дають зважати на таку дрібничку, як кіно. В голові крутиться лише той клятий Давид! Попкорн, на щастя, Надя таки змогла дістати, але в останні дні цей хлопець мене бісить…

Що ж з Назаром? Я йому поки не дзвонила. Розумію, що цей блакитноокий парубок хотів мене захистити, але його слова й досі не дають спокою: “Хай щастить у своїй багатій родині! Вони ж за все заплатять, чи не так, сине мільйонера?”. Величко останнім часом й справді змінився. Тобто, з того моменту, як я поїхала до своїх рідних. Раніше агресії у ньому я взагалі не помічала! Такий тихий і світлий, немов польова квітка! Але в лихі моменти випускає шипи…

— Арх! — неочікувано вигукнула я, заховавши своє обличчя на долонях. Чому? Чому ці хлопці такі… незрозумілі? Ці питання точно не для бідної дівчини, яка крім села Яворів нічогенько не бачила.

Скептично піднявши одну брову, Надя сказала:

— Мда… тут потрібна дещо сильніша артилерія, — почухавши потилицю, подруга замислилась. Через хвилину роздумів вона зі всієї сили стукнула по підлозі, на якій ми сиділи, і з радістю вигукнула: — Шопоголізм!

— Щ-що? — не зрозуміла я.

Поклавши свою руку мені на плече, подруга серйозно поглянула у вічі. На це я лише знічено перевела погляд на телевізор, який, схоже, знов втратив потрібний канал та почав шипіти, показуючи сірий екран. Халепа…

— Це, люба подружко, мистецтво, що передається з покоління в покоління! Матері вчать цього своїх дітей, а діти – своїх дітей… І так до самого кінця.

— Чого кінця? — знов не зрозуміла я.

— Життя, подруго! Життя!

Підвівшись, Надя хутко підійшла до дерев'яного комода та почала щось шукати, кидаючи на підлогу блокноти та якісь канцелярські дрібнички. Ухиляючись від нападу цих речей, я гучно вдарилася головою об старий, як баба Палажка, телевізор.

— Трясця! — вигукнула я, схопившись за макітру.

Натомість Надія продовжувала свої пошуки. Позаду запрацював якийсь з каналів, і я знічено повернула голову. Ну й на тому дякую, люба цімборашко.

— Знайшла! — сказала подруга, одягаючи якісь окуляри. Навіщо вони їй? Ба більше, звідкілясь діставши невеличку маркерну дошку(на диво, схожу на дошку Ірини Семенівни), почала щось креслити та будувати.

— Ось! — вигукнула Надя, набувши серйозного вигляду. Я помітила намальоване приміщення з вигляду зверху, а також двох чоловічків з дивакуватими, чесно кажучи, пиками.

— Ем, доволі непогана робота, — збрехала я, але побачивши вираз обличчя цімборашки, додала: — Шикарна! А які деталі! — та це не звучало як правда.

Кашлянувши, Надія постукала маркером по дошці, привертаючи мою увагу.

— Зазвичай, вранці доволі багато людей на відділі знижок. Вони хочуть швиденько собі щось вхопити, доки інші не встигли цього зробити. Трішки пізніше приїжджають “багаті пави”, — маркер перемістився на ще одного чоловічка з короною на голові, — які хочуть обрати собі новинки, — Надя аж почервоніла від люті. — Це і є наші основні вороги. До обіду більше людей на відділі взуття. Тож ми маємо прийти туди раніше до цього часу. А ближче до вечора можна придбати за доволі непогану ціну прикраси, або ж сумки.

Кивнувши головою, я сказала:

— Справді, мистецтво. У нас в селі щось схоже: якщо не встиг купити в магазині хліб зранку, то під вечір він буде вже дешевшим, але не таким смачним, звісно.

Надя з повагою поглянула на мене.

— Це є нашим основним правилом, люба учениця шопінгу, — маркер закружляв навколо намальованого приміщення, а потім зі всією силою закреслив чоловічка з короною. — Ми точно не програємо! Так!

Я з неохоче підняла руку вгору:

— Та-а-ак…, — але прозвучало це аж занадто невпевнено.
 

Наступного ранку, а точніше: світанку ми вийшли зі своєї кімнати та похапцем потупцяли до Ірини Семенівни, адже в цей час гуртожиток був замкненим.

— Добридень, — тихо привіталася я, але добра вахтерка продовжувала хропіти за столом, обкладеним купою кросвордів та якихось романів.

— Добридень, Семенівна! — з усієї сили вигукнула Надя. І так, що бідна вахтерка ледве втрималась, аби не впасти зі стільця.

— Що вам треба?! — спитала жінка, ховаючи під стіл книжки та журнали з розгаданими мною кросвордами.

— Ми йдемо на шопінг, а тому…

— Шопінг? О, коли я була молодою, то обожнювала…, — двері зі скрипом відчинилися, і я з Іриною Семенівною повернули голови в бік Надії.

— Дуже цікаво, але ми поспішаємо! До побачення! — ключі полетіли на стіл, а я, знічено стенувши плечима, пошкандибала за цімборашкою, яка вже встигла зникнути на вулиці.

— А коли я була молодою, то… А, хай йому грець! Краще ще подрімаю, — обпершись об спинку стільця, вахтерка знов заснула, погрузившись в минуле спогадів.

— А ще головне завжди бути напоготові, — повчала мене подруга, ідучи з купою торбинок одягу.

Але тут нашу дорогу перегородила струнка білявка в стильній, на мою думку, білій сукні. Вона схрестила руки на грудях та з лукавою усмішкою перевела погляд на таку ж білу, від люті, Надю.

— О, невже моя давня знайома? — солодким голоском проспівала дівчина.

— Геть, геть, геть! — загукала цімборашка, прискорюючи ходу.

— Невже втечеш? Ох, як шко-о-ода! — невідома ще дужче засміялася та кинувши у якогось чоловіка (схоже, її власного водія) торби одягу, підійшла до Наді, яка на мить спинилась, змінюючи вираз обличчя.