12 глава, Давид

Давид.

Я набрав номер Зорі, вона зразу мені відповіла.

— Зоря, ти де?

— У мене зараз семінар, а що? — сказала вона пошепки.

— Як на рахунок зустрітися?

— Після цієї пари... — не встигла вона договорити як почувся голос чоловіка, мабуть, викладача.

— Левченко, ви що по телефону розмовляєте?

— Ні — сказала вона, я почув короткі гудки. Вона поклала слухавку та через декілька секунд прийшло від неї повідомлення.

“Зустрінемось через годину у парку Шевченка. З тебе кава.” — прочитавши це повідомлення я усміхнувся та пішов на вихід з території інституту. Йти до парку довгенько, тому пішов швидким кроком, тим більше не хочу, щоб Зоря мене чекала. Ще подумає, що я спеціально її з пар забрав, щоб у неї після проблеми були. А як сказав тато, що їй проблем не треба. І в цьому я з ним згоден. Цікаво як її батечко кричав на неї за ці перегони?

Дійшовши до парку, купив у кіоску каву та став з двома стаканчиками біля входу у парк, чекати Зорю. Її чекати довго не довелось, бо вона підійшла за п’ять хвилин. А у мене за цей час вже назбиралось багато думок, з якими я хочу з нею поділитись. Перше напевно те, що було на парі, коли здавав роботу.

— Привіт, що за термінова зустріч? — вона посміхнулась, а я їй дав стаканчик американо.

— Пара невдала.

— Розповідай — ми пішли гуляти парком.

— Нам задали спільну роботу...

— А, пам’ятаю це.

— Так, от, зганьбився я по повній програмі. Не міг й двох слів зв’язати.

— Що за тема була? Ти хоча б читав матеріал перед здачею?

— Тема, це вибух мізків “Діалектизми в українській мові”. А прочитати банально не встиг навіть й один раз. Ця Лашкевич сама обирала тему. Не запитала навіть мене чи подобається ця тема мені. Ненавиджу її!

— Заспокойся. Тобі не каву пити треба, а заспокійливі... І бажано так купу таблеток, щоб конкретно заспокоїтись.

— Ось це так підтримка — я подивився на подругу.

— Ну, пробач. Бачив би ти себе зі сторони. До речі, сильно прилетіло від батька?

— Серйозна розмова була, маму налякали цими криками... загалом я сьогодні переїжджаю в гуртожиток.

— Воу, ось так все серйозно?

— Так. Він мене хотів під домашній арешт посадити. Тому я й переїжджаю.

— Кепські справи.

— Це точно, але нічого, не буде мене повчати при кожній можливості. Тобі ж теж дісталось?

— Ага ще і як. Тато дійсно був злий. Дякувати Богу, що тривала наша розмова від сили три хвилини. Йому хтось подзвонив, тому він від мене відчепився. А зранку ми не бачились, бо я раненько поїхала.

— Пощастило. Я сьогодні до інституту на міському транспорті доїхав... довелось згадати що таке маршрутки та метро. Думав їхати електричкою, та запізнився на неї.  Їхав довго, маршрутка після метро з пересадкою. Це просто жах...

— Я вже давно не їздила на метро... А як ти тоді речі свої будеш перевозити?

— Водій довезе. Тато дозволив. Сказав, що їхати у міському транспорті з валізами це дуже складно.

— До речі, а ти знаєш, що твоя напарниця по роботі, як її там?

— Діана... Діана Лашкевич.

— Ага, так ось вона живе у гуртожитку в якому живу я. Я так розумію, ти приєднаєшся до нас.

— Що за маячня? Що ми забудемо у твоєму гуртожитку?

— Це питання до мене. Я живу у гуртожитку КПІ. Чомусь сказали жити саме там — подруга стенула плечима.

— Ясненько. І ти кажеш, що бачила Діану?

— Агась... хоча я її мигцем бачила, може й помилилась.

— Сподіваюсь, що помилилась. Щось не хочеться з цією дівчиною жити під одним дахом — сказав я та почув дзвінок свого телефону, тому мені довелось відволіктись від нашої бесіди. Дзвінки старости групи краще не пропускати. Я взяв слухавку.

— Слухаю, Маріє.

— Тебе викладач викликає на кафедру з приводу роботи. Сказав, щоб ти підійшов. Він до речі за годину вже йде, тому поспіши.

— Я зрозумів. — Поклавши слухавку, я подивився на Зоряну. — Мені терміново треба їхати в інститут. Викладач щось хоче.

— Добренько. Мені теж вже час, бо у мене ще є пара, а після у бібліотеку треба зайти. Тож зустрінемось у гуртожитку.

Ми попрощались, я поїхав в інститут. А в голові вертяться слова Зорі. “Діана живе в тому гуртожитку, що і я”. Щось слабо віриться... Хоча... Я ж їх завозив в той самий гуртожиток... здається. Трясця! Здається Зоря права.

Я підійшов до дверей кафедри. І в цей час я відчув, що хвилююсь. Не знаю чого й очікувати. Він на парі так на мене дивився суворим поглядом, що було лячно. А й, що буде то буде. Я постукав у двері та почув його голос. Він запросив мене зайти у кабінет. Я зайшов у кабінет, окрім нього у приміщенні більше нікого з викладачів не було. Лише цей сивий чоловік в окулярах сидить біля стіни та дивиться, щось у комп’ютері.

— Викликали?

— Загородній, проходьте, сідайте на стілець — чоловік показав рукою на стілець, який стоїть біля його столу. Я швидко підійшов та сів. А цей чоловік весь час дивився на мене — я чому вас викликав. Ви не здали роботу у парі, тому я вам задам особисту роботу. Яку ви повинні зробити самостійно. І термін даю два тижні.

— Але це замало... — не встиг я договорити як викладач перебив мене та посміхнувся.

— Ні. Це не мало часу. Мало часу це коли на роботу дається день. А у вас, Давиде, буде цілих два тижні. Тему оберете самі — ну, хоч на цьому дякую, подумав я. Я точно не виберу діалектизми. Бо ситий ними по горло. От би зустріти цю Діану та сказати їй, що я про неї думаю! Викладач дав мені папірець з назвами тем, і сказав, що я повинен обрати якусь з них.

А теми були такі:

“Українська мова у XX столітті”

“Сучасна українська мова”

“Ділова українська мова” і так далі. Всі теми я не став читати. Вибрав першу, яка мені сподобалась. Загалом вибрав я тему “Українська мова у XX столітті”. Як на мене, це цікава тема. І у мене є час лише два тижні. Ну, що ж треба буде посидіти за підручниками... А так не хочеться. Ну, хоч нормальна тема, а не ці діалектизми.