9 глава, Діана

Місяць потому.

Діана.

Я складала невеличку валізу, кладучи туди різні сувеніри з Києва. Тут можна було зустріти й магнітики на холодильник, і фотографії найкрасивіших вуличок, кав'ярень та парків, і купу усього іншого! Для кожного члена родини підготувала невеличкі подаруночки: мамі — її улюблену каву, татові — деякі приладдя для поля та якусь там книгу щодо садівництва та збирання врожаю, а братам ультразвукові пістолетики для гри. Сестричкам також підготувала подаруночки у вигляді ляльок з довгим хвилястим волоссям.

Посміхнувшись, закрила валізу та поринула у вирій спогадів. Цей місяць промайнув, на диво, швидко. Кожен вечір я те і робила, що ламала голову над проєктом. Давидів номер таки не наважувалася набирати. Хоч й знала про важливість спільної праці.

Цей хлопець зовсім не звертав на мене увагу. А найкращий його вчинок був лише тоді, коли підвіз додомцю до гуртожитку. Напевно, гроші добряче споганили цього парубка. У нас в селі це б назвали коротко: “Зазнайкуватість вищого рівня”. Але чому тоді мені на мить здалося протилежне? Ніби й хороший, та проєкт скинув на мене!

Зарившись у пелюшки, почала думати про Назара. Він сказав, що підкине мене до станції. Цей хлопець з кожним днем ніби розквітав, а наша перша зустріч викликала стільки сміху у мене на обличчі! Тоді з валізами не пощастило… Добре, що вахтерка Ірина Семенівна позичила мені одну зі своїх. Добра жінка. Ми з нею, до речі, по вечорах розгадуємо кросворди. Тобто як розгадуємо? Я кажу правильні відповіді, а вона киває та записує. В чому, спитаєте, тоді сенс гри? Сама не знаю!

Надя побігла до магазину за чимось там “важливим”. При першій нашій зустрічі подумала, що мені таки не пощастило з сусідкою. Але ні! Надія хоч і не обожнює навчатись, і їй більше подобається відпочивати та дивитися різні серіали, але я думаю, що кращої цімборашки ніколи б не знайшла! З нею весело, про це знає кожен студент.

Також місяць тому до гуртожитку заселилась якась відданиця. Вона файно одягається, частенько говорить по телефону… Короче, Надія номер два, але з не таким веселим характером. Ми з нею майже не зустрічаємось. А воно й добре. Бо ходять чутки, що то подружка самого пана Давида Загороднього! А з ним варто не зв'язуватись. Це правило я вивчила на усе своє сільське життя.

До кімнати зайшла захекана Надя. У руках вона тримала якийсь пакет, а іншою витирала піт з обличчя.

— Це жах! Ледве не побилася з якоюсь навіженою! — впавши на ліжко, вона поклала пакет біля мене.

— А за що хоч билася? — не розуміла я.

Посміхнувшись, цімборашка дістала з пакета якусь блакитну сукню та простягнула мені.

— До батьків варто гарненькою їхати. Прийдеш до них, затанцюєш на оцих от каблучках, — дістала ще й білі мешти та замахала ними в повітрі, ніби показуючи танок, — а вони й собі зрадіють, що місто на користь пішло.

Я спочатку не хотіла брати подарунки, особливо розуміючи важкості Надії з грошима, але подруга вмовила мене їх узяти. 

— Бери, кажу! Бо в магазин повертати їх не буду аж ніяк! А мені ці черевички не підійдуть. Тож…, — хотіла щось додати, та я її перебила.

— Надь, дякую тобі від щирого серця. Ти справжня…

— Цімборашка, — завершила мої роздуми дівчина, і я кивнула у відповідь.

За вікном залунав чийсь голос. Визирнувши, помітила молодого парубка зі світлим волоссям, немов то сонечко. Його блакитні очі дивилися прямісінько на мене, через що я дещо знічено перевела погляд на Надю. Зацокавши язиком, вона відповіла:

— Твій принц вже й приїхав. Біжи, поки не зник, чи не втік до свого королівства, — і узявши мою валізу, вивела за двері. — Хай щасти–и–ить! — проспівала задоволена подруга. Сподіваюсь, що наша кімната не перетвориться на щось жахливе за цей короткий час від'їзду.

Вийшовши надвір, помітила Назара. Величко щось ховав за спиною, а коли помітив мене, то під'їхав на своєму ровері та, зупинившись біля самих ніг, простягнув волошки. Вони нагадували чи то море, чи навіть небо. А їхній аромат був схожим на справжню казку з солодкуватим присмаком.

— Якраз під твою сукню, — на обличчі виступив рум'янець, і опустивши очі, парубок встав з біціглі, аби допомогти мені на нього сісти.

Ми проїжджали повз лічені крамнички з теплою кавою. На вулиці дерева потроху ставали жовтенькими та нагадували про те, що осінь вже почала гостювати. На лавах сиділи старі дідусі та бабусі та дивилися на своїх онуків, що бігали повз. Ще більше закутавшись в помаранчевий шарф, бабуся надпила гарячого какао, сказавши щось до свого чоловіка.

Назар перевів погляд на мене та ледь помітно усміхнувся:

— Колись і ми будемо такими старими та буркотливими, — зробивши злий вираз обличчя Величко нахилив голову набік. Я аж вибухнула зі сміху.

— Ну, ні! Сам будеш таким стареньким дідусем! А я завжди залишатимусь молодою та гарненькою, — вдаючи серйозність, відповіла я.

Ровер пришвидшився. З ліхтарів вирієм злетіли голуби та промайнули повз нас, ніби намагаючись щось сказати. Легенький вітерець лоскотав щічки, а інші люди наче зовсім не помічали нашої присутності.

— Пані Діано, чи згодні ви постаріти разом з цим вельможно бідним красенем? — голосним басом запитав Назар.

Я хотіла щось сказати щодо його веселих смішинок, але тут помітила на дорозі дитину.

— Величко, стій! — вигукнула я, і парубок, злякавшись, крутнув кермо в інший бік, зовсім не зачепивши маля. На щастя, через хвилину ми змогли відновити рух, але іншу дорогу просто мовчали, боячись порушити тишу.

Станція зустріла нас криками людей та голосним свистом потяга, що наближався до зупинки. Я стояла на пероні та дивилася просто у порожнечу. Величко поставив ровер біля лави та, підійшовши до мене, хотів щось сказати, але я перебила його думки.

— Назаре, дякую що підвіз. Мені приємно, що ти допомагаєш, і все таке… Тож не засмучуйся щодо тої пригоди на дорозі, добре? — підвівши очі, побачила сяйливе волосся парубка, яке відбивало сонячні промінчики. Він мав спокійний вигляд, і цей спокій неодноразово рятував його від вибуху емоцій, що супроводжував вирій подій. От і зараз Величко зовсім не хвилювався, але всередині наче хотів щось сказати.