8 глава, Давид

Давид.

Татів водій нас завіз додому. Я то додому аж ніяк не поспішав, а ось Зорі додому треба було їхати. Сьогодні має заселитись у гуртожиток, а вона цього ще не зробила, та де там у неї ще й речі не зібрані. Тому вона швиденько побігла додому збирати речі. А я тим часом зайшов у будинок. Мене за обіднім столом вже чекають батьки, але мені зараз аж ніяк не до обіду. Єдине, що хочеться — це прийняти душ та випити чашку міцної кави. Але тато все вирішив за мене та наполіг аби я сів до них за стіл. І мені дійсно це довелось зробити.

— Що хотів? — запитав я, дивлячись на тата.

— Як минув перший навчальний день?

— Жахливо...

— Чому? — запитала мама. Вона вже почувається значно краще, тому, що це видно по її стану, а ще вона усміхається.

— Ну, по-перше, мене жорстоко розбудили — я подивився на тата злим поглядом — по-друге, він не дав мені прийти у нормальний стан та запхнув мене в автівку в ось такому вигляді — мама на мене подивилась та скривилась. Я зрозумів, що їй зовсім не сподобався мій зовнішній вигляд — по-третє, коли ми їхали, то почули як кричить одна ненормальна дівчина. І як виявилось ми з нею однокурсники. І останнє, довело мене до сказу. Ми з нею будемо робити завдання у парі — сказав я та скривився. А у думках у мене було одне. Нічого я не буду з нею робити! Нехай робить все сама. Я взагалі не хотів йти вчитися та заради того, щоб не їхати нікуди з бабулею все ж погодився. А тепер то думаю, а чи не дурість я зробив? Може, коли б поїхав, то там було б краще? Та цього я вже не дізнаюсь ніколи. Зате буду знати все про своїх однокурсників особливо про цю Лашкевич. Яка мене сьогодні так вибісила, що аж нікуди та й зіпсувала мій не без того поганий вигляд своєю водою.

— То це нічого. Робота у парі тобі піде тільки на користь — сказав тато, мама його підтримала чого я зовсім не очікував.

— Я краще піду. Хочу себе до ладу нарешті привести — я встав зі стільця та пішов у свою кімнату. Між моєю кімнатою та гостьовою є спільна ванна кімната. Зручно, що не треба виходити у коридор та плентатись по ньому до ванної кімнати. У нас в будинку не одна ванна кімната, а чотири. Між моєю та гостьовою кімнатою. Між батьківською кімнатою та татовим кабінетом, потім один окремо на другому поверсі та один на першому. Тільки-но зайшов у ванну кімнату як почув дзвінок свого телефону. Та мені хтось дозволить нормально прийняти душ, га?! Я подивився на екран телефону та побачив миле личко Зоряни. Я швидко взяв слухавку та почув веселий голос на тій стороні дроту.

— Слухаю.

— Давиде, можеш мене підвезти через годину до гуртожитку.

— А сама? — мені вже стало цікаво яке вона вигадає виправдання, щоб не їхати одній.

— Не хочу самій їхати, бо ще заблукаю. І ще до того ж хто мені мої речі допоможе донести у кімнату — а ось воно що. Все ж оригінальне щось вигадала.

— Добре. Зустрінемось за годину. Я під'їду до твого двору, щоб було зручніше.

— Домовились — Зоря поклала слухавку, а я нарешті пішов приймати душ. Включив воду, вона зразу потрапила на мене та ще й холодна. Це дало мені зразу освіжитись, так би мовити. Стояв ось так декілька хвилин, а після вийшов з душу. Нарешті відчуваю себе людиною. Зробив більш-менш нормальну зачіску, не залишаючи розтріпане волосся у всі сторони. Вийшов з ванної кімнати та одягнув одяг в якому повезу Зорю в Київ. Це ж треба поїду сьогодні туди вдруге.

Я спустився на перший поверх та побачив тата. Він в цей час збирався виходити з будинку. У нього запланована якась зустріч в якомусь з готелів.

— Поки ти не поїхав, я хочу тебе попередити, що повезу Зорю у гуртожиток. Попросила аби я допоміг. Тому я можливо сьогодні повернусь додому пізно.

— А тато Зоряни чи його водій не можуть цього зробити?

— Ні. Зоря попросила саме мене. Я думаю на це є якісь причини.

— Ну, добре. Добре, що хоч попередив — сказав тато та вийшов з будинку. Ну, тепер я впевнений, що від тата мені не дістанеться. І це добре, адже ненавиджу коли він на мене кричить та сердиться.

Година минула швидко, встиг тільки каву випити та поговорити трохи з мамою, яка казала, що робота в парі це цікаво та піде мені на користь. Вона повторила слова тата та пояснила чому вона так думає. Це типу командна робота, вона повинна зблизити людей, щоб ті спілкувались. А яке спілкування може бути з тою дівчиною? Я ж половини її слів узагалі не розумію.

Я під’їхав на своїй автівці до будинку Зорі. Вона зразу вийшла з подвір’я та витягла з нього дві валізи та велику сумку. Від такої кількості валіз та сумки я аж рота відкрив.

— Зоря, ти що вирішила всі свої речі перевезти?

— Ні. Тут й половини моїх речей немає. — я почав складати валізи у багажник. Вони ледве влізли, бо він невеликий. Довелось сумку покласти на заднє сидіння.

— А, що ж тоді у валізах?

— Речі, їжа, мама мене без неї не відпустила б... і звісно ще книжки, зошити та купа інших дрібничок.

— Ясно. Ну, що тоді їдемо. Скажи адресу — ми сіли у машину, Зоря сказала адресу гуртожитку. І я її повіз в гуртожиток.

Ми їдемо вже двадцять хвилин у повній тиші та раптом почув запитання від Зорі:

— Давиде, що сьогодні у тебе сталося? Ти якийсь роздратований був. У ресторані весь час мовчав, а про зовнішній вигляд взагалі нема чого казати.

— День не задався. Зранку тато розбудив, виливши воду на обличчя. А ще й в інституті було дуже “весело”.

— Сарказм — підкреслила Зоря — що ж “веселого” було?

— Пам’ятаєш голосливу дівку на дорозі сьогодні чули?

— Так, і, що?

— Вона моя однокурсниця... Діана Лашкевич. Все б було нічого, якби викладач з якогось переляку не поставив нас у пару... повинні зробити одну роботу.

— Воу. Це дійсно “весело”. Вона тобі не подобається.

— А по моєму голосу зараз чутно, що я про неї говорю із захопленням?

— Ні. Вона тебе бісить — зробила висновок подруга.