5 глава, Діана

Діана.

— Ні! Стій, Леле! — я бігла за тим самим жовтеньким автобусом, який дві хвилини тому промайнув повз мене, повернувши до складної реальності життя студента. Я чи то замріялася щодо свого складного, але цікавого навчання, чи то думала про те, як помщуся Надії за її халатне ставлення до мене.

А он як було:

Ми встали доволі раненько, аби встигнути на автобус. Надя дуже довго одягалася, потім згадала про важливість зачіски та макіяжу, а далі не могла знайти свою форму, яку ще й, на диво, забула попрасувати! Нарешті вибігши з гуртожитку, рушили до зупинки. Але от виявилося, що блог подруги набагато важливіший за наш перший день навчання! Узявши телефон, вона почала про щось там базікати, потім показувати небо, навколишнє середовище, описуючи його такими словами, як от «зашкварний» та «бомбезний». А далі представляючи мене, як свою найкращу цімборашку і сусідоньку.

Звичайно, я не витерпіла! Забравши в неї гаджет, нагадала нашу важливість сьогоднішньої поїздки. Кивнувши, Надя понуро взяла річ та… Вжахнулася, зрозумівши що запис і досі йшов. У прямому ефірі.

Я взагалі не зрозуміла, що тут такого, і про які там погані коментарі вона говорила, але по обличчю було зрозуміло важкість ситуації. «Ну і хай йому грець! Усе одно нікого з тих осіб за екраном я й не знаю. Тож хвилюватись не варто.», – подумала до себе.

А потім трапилося це…

— Подруго, не переймайся! Побачимось в інституті! — гукнула моя люба цімборашка з вікна автобуса, махаючи мені рукою та щось кажучи водієві. Напевно, вона таки намагалась зупинити транспорт, але злий вуйко лише буркнув, продовживши шлях. І як це називається?

Зрадою! От і все!

Тож я вже хотіла плентатись дорогою до КПІ, як тут мене хтось зупинив.

— Діан, невже це ти?

Повернувши голову, помітила молодого парубка зі світлим волоссям, яке сяяло від ранкового сонця. В білій сорочці він мав такий файний та добрий вигляд, що я, не розуміючи нічого, посміхнулась.

— Так, я, — розвела руками, вказуючи на наплічник, що лежав біля самих ніг. — Трішки невдалий ранок сьогодні, – кисло посміхнувшись, рушила вперед, але тут на плечі опинилась чиясь рука. Поглянувши назад, побачила блакитні оченятка, які ніби підморгували мені. Склавши брови будиночком, і досі невідомий мені хлопець, вказав на свій ровер.

— Хочеш підвезу? Не так швидко, як на автобусі, але точно не запізнимося. А навчання от-от розпочнеться, тому якось не кортить в перший день навчання впасти головою в бруд, — і також кисло посміхнувся. Можливо, невдалий день не тільки у мене?

— Добренько, було б чудово, якби ви, чи ти…, — на мить я зупинилась, підвівши очі.

— Можна й на “ти”, — додав парубок, ляснувши себе по лобі. — Забув назватися! Я — Назар Величко, і радий з тобою товаришувати, юна пані, — посміхнувшись, хлопець ледь помітно почервонів. — То їдемо? — запитав Назар.

— Так! — нарешті відповіла я.

Ми їхали коротенькою дорогою, яка наче тяглася цілою вічність! Сонечко посміхалось, а небо було світло-блакитним. Навколо люди кудись спішили, і чимраз дужче намагались запищати своїми автівками, прискорюючи наш ровер. На це я лише “культурно” відповідала, дивлячись у вічі водія, аби тому стало страшно від мого серйозно-вбивчого погляду.

Одним з таких “швидкунів” стала й чорна автівка, яка за своїми вікнами ховала обличчя водія. Невідомий почав сигналити, прискорюючи нас. Назар лише знічено звернув у бік дороги для пішоходів, аби ніхто більше не турбував. Та я не могла зрозуміти такої поведінки. Адже варто було б не мовчати, а нагадати, що тут у всіх рівні права. Та Величко не хотів собі проблем, а тому просто продовжив шлях.

— Я б йому показала по чому сир в Одесі! Чому так вчинив? — обурювалась я, розмахуючи руками.

— Обережно! Зараз впадеш! — вигукнув Назар, та я встигла схопитися за нього до того, коли він повернув.

— Все одно це неправильно, — буркнула я та поглянула назад. Та чорна автівка, схоже, тепер не сильно спішила. Та щоб тебе! Ми ж через цього невмілого водія переїхали на іншу частину дороги! А він тепер мов панич собі їде! Ні, от зараз таки випалю де в нашому селі молоко дорожче!

— Гей! Чоловіче! — звернулася я зверхнім тоном до водія. — Це дуже, повторюся, дуже поганий вчинок!

— Будь ласочка, нічого не кажи, — благав Назар, тримаючи кермо та поглядаючи одночасно то на мене, то на водія.

Але от щодо другого, то він взагалі ігнорував мене, продовжуючи свій шлях. О, ні! Не так мене виховували батьки! Зараз я тобі…

— Жіночко, замовкніть, — спокійним тоном відповів невідомий, проїхавши повз мене. Ой, не я розпочинала цю війну!

— З дурної пиливні розумной потя не вулетить! — встигла гукнути я до того, поки ми щезли серед зелених дерев та заростей. Люди лише поглянули на мене, мов на божевільну.

Ровер зупинився. Колеса з тріскотом перестали рухатись, а Назар тим часом поставив одну ногу на землю, аби велосипед не впав. Запала тиша. Вона тривала десь хвилину, і я потроху почала усвідомлювати свій вчинок. Це й справді було безглуздістю. Так, той водій був неправий, але я зробила ще гірше: зганьбила свого ліпшого товариша…

— Величко, я…, — почала була я, але Назар мене перебив.

— Ти дуже дивна, — посміхнувшись, хлопець поїхав вперед, і я відчула, що сили повертаються до мене. Його серйозність враз пройшла, але чому я таки не зрозуміла.

Іншу частину подорожі ми просто мовчали. Я, бо не знала з чого почати розмову, а Назар, бо просто усміхався, слідкуючи за дорогою ніби там було щось значно більше: шлях в інший світ.

— Приїхали! — вигукнув парубок, зупинившись прямісінько перед величезним входом до закладу.

Його оздоблював парк з ліченими деревами та лавами, де вже відпочивали охочі. Акація здавалась чарівною, і я дедалі ширше відкрила рота, дивуючись її красою. Ліхтарі велично стояли ніби охоронці, що чекали ночі задля своєї довгоочікуваної зміни.