НІколи Не Згадай

Глава 14. Тімей під вікном

Притулок мав одне вікно, яке виходило на вулицю.

Воно було в коридорі на другому поверсі, між спальнею й трапезною, високе, вузьке, із залізними ґратами, поставленими ще за давніх часів, коли в цьому будинку був не притулок, а склад. Діти проходили повз нього двічі на день, парами, не повертаючи голови. Дивитись у вікно не заборонялось. Просто ніхто не дивився, так само, як ніхто не питав, що там за стіною. Це було одне з тих правил, яких не називають, бо їх не потрібно називати.

Лія помітила його на початку осені.

Вона йшла останньою в парі, з відром, і біля вікна її зупинила не цікавість, а звичайна втома: ноги самі стали. Вона глянула на двір, на білу цегляну стіну, на стару липу, що скидала листя, на вулицю за брамою. На краю вулиці, у тіні сусідського паркана, стояла постать у завеликій куртці.

Лія не дихала.

Постать не рухалась. Не кликала, не махала. Просто стояла так само, як стояла в снігу, через усю вулицю, коли вони вперше мовчки розмовляли.

— Рухайся, — прошепотіла Оксана ззаду.

Лія рушила. Але в дверях трапезної, не обертаючись, нижче рівня стегна, підняла руку долонею вперед.

Неділі

Відтоді так і було.

Щонеділі, коли дітей виводили до собору, Лія знала, що він там. Не кожного разу, не завжди на тому самому місці. Іноді біля липи за брамою, іноді на розі сусідньої вулиці, іноді просто серед людей, що збирались на службу, в натовпі, де його куртка зливалась із сотнею інших. Вона вчилась знаходити його не очима, а чимось іншим, чим знаходять дорогу в темряві.

Він ніколи не підходив. Не міг: сестра Агафія стежила за кожним кроком. Але на дорозі, там, де діти проходили парами від дверей притулку до дверей собору, з’являлись речі.

Не просто речі. Сліди. Маленькі, ледь помітні, як відбитки пташиних лап.

Перший раз це був гладенький камінчик, білий, круглий, відполірований річкою, покладений на край бруківки так, що його можна було підхопити однією рукою, не зупиняючись. Лія нахилилась, ніби поправляючи панчоху, і накрила його долонею.

Камінь опинився в рукаві. Потім у вузлику під матрацом. Потім, тихими ночами, у долоні.

Другого разу це була пір’їна. Довга, синя, з чорним відблиском, сойчина. Вона лежала біля липи, вгорнута в сухий листок. Лія підняла її разом з листком, одним рухом, і сховала за пазуху.

Потім була гілочка калини з трьома ягодами, червоними, як краплі на снігу. Потім жменя горіхів, замотана в ганчірку.

Вона не знала, як він знає, де зупиниться пара. Не знала, як вирахував, що саме ця плита, саме цей кут, саме ця хвилина. Але щонеділі, о пів на десяту, коли сестра Агафія виводила їх через двір, там було щось, залишене для неї.

Ми, які ходили на службу, проходили повз це щотижня й нічого не помічали. Ми й не мали що помічати. Хлопчик, що кладе камінець на бруківку, — це не те, чого шукаєш. Ми шукали чогось значно більшого, і саме тому не бачили нічого.

Олівець

Лія ніколи не розлучалась з олівцем, який дав їй Тімей. Мамин зошит лежав у щілині за узголів’ям, а олівець мав бути завжди при ній, бо в зошит вона писала вночі, на дотик, малими літерами, по одному слову на сторінку.

Оксана одного разу спитала, де вона його носить.

— У кишені.

— Не можна в кишені. — Оксана подивилась на її косички, тугі, акуратні, однакові, як у всіх. — Дай сюди.

Вона розплела Ліїну праву косичку, вклала в неї обгризений олівець і заплела знову, так щільно, що з нього стирчав лише кінчик завтовшки з ніготь, схожий на волосину.

— Так, — сказала вона. — Сестри в голову не лізуть. Вони бояться, що там воші.

— А там є?

— У мене є, — спокійно відповіла Оксана. — У тебе поки ні. Але для олівця це добре.

Лія засміялась. Тихо, у долоню, так, як навчилась у цих стінах. Це був перший її сміх відтоді, як вона переступила поріг притулку, і вона так злякалась його, що зразу замовкла й озирнулась. Сестри поряд не було.

— Не бійся, — прошепотіла Оксана. — Тут можна сміятись. Просто так, щоб не чули.

Тайник

Оксана помітила першою.

Вона нічого не сказала. Просто одного разу, у спальні, коли Лія дістала з-під матраца вузлик, щоб додати новий камінець, Оксана перехилилась через проміжок між ліжками й спитала, ледь ворушачи губами:

— Хто?

— Нікого.

— Не бреши.

— Я не…

— Ліє. — Оксана подивилась на неї довгим, зеленим поглядом. — Я не донесу. Просто хочу знати, чи це небезпечно.

Лія завагалась.

— Це друг, — сказала вона нарешті.

— Хлопець?

— Так.

— З вулиці?

— Він бачив. Тоді. Коли… — Вона не договорила.

— Розумію, — кивнула Оксана. — Свідок.

Лія здригнулась. Оксана вимовила це слово так спокійно, ніби говорила про погоду.

— Тут вони не люблять свідків, — додала вона. — Ні тих, що бачили, ні тих, що пам’ятають. Тому будь обережна. Ніколи не тримай речі просто під матрацом. Вони перевіряють.

— Перевіряють?

— Щомісяця. Сестри обшукують тумбочки, матраци. Усе, що не належить притулку, забирають. Спалюють у печі.

Лія завмерла.

— Спалюють?

— Кажуть, що це для чистоти. — Оксана знизала плечима. — Мені так спалили ляльку. З ганчірок, мамину. Сказали: «Прив’язаність до речей це гріх».

Лія тихо поклала вузлик назад і задумалась. Потім поглянула на Оксану:

— Ти знаєш, де можна заховати?

Оксана посміхнулась, вперше за весь час.

— Знаю.

У пральні, у куті за дванадцятим чаном, де стіна вогка й постійно осипається, у цеглі була вибита дірка. Не велика, не глибока, але така, що в неї вміщалось дві жмені дрібниць. Оксана показала її Лії тієї ж ночі, в темряві, коли всі спали, а сестра Агафія пройшла коридором і повернулась до своєї келії.

Вони прокрались босоніж, пригинаючись, щоб не рипнули дошки. У пральні пахло лугом і вогкістю. Місяць, що світив крізь вікно під стелею, лежав на підлозі рівним блідим квадратом.

— Тут, — прошепотіла Оксана, присівши біля стіни.

Лія принесла з собою все, що мала: білі камінці, пір’їни, висушену рибку, жмутик калини, мамин зошит. Вона брала їх по одному й обережно ховала в стіну, де цегла була тепла від сусідньої печі. Останньою вона дістала з тумбочки кору, загорнуту в хустинку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше