НІколи Не Згадай

Глава 11. Тепер ти в безпеці

Анну поховали на третій день, без музики й без квітів.

Труну збив із неструганих дошок заводський тесляр, той самий, що робив усі наші скриньки й хрести. Платити за неї було нікому. Тетяна рахувала на пальцях, скільки лишилось у Анниному домі й що з того можна продати, і вже збиралась нести до торговця останню подушку, коли в двері постукали.

На порозі стояла жінка в сірому, з текою під пахвою.

— Витрати на поховання взяв на себе директор Зорін, — сказала вона. — З поваги до спільної праці. Він просив не згадувати про це.

Ми, звісно, згадали. Ми згадували про це біля криниці й у черзі по сіль, тихо й зворушено: «Який добрий чоловік. Який милосердний. Після всього, що та жінка про нього наговорила…» Хтось навіть витер очі. Ми любили добрі вчинки, особливо чужі, особливо такі, що давали змогу не питати, звідки береться стільки доброти.

Лія почула про це від Тетяни, за сніданком, якого не їла. Вона мовчки поставила ложку на стіл, і Тетяна тієї ж миті відвела погляд, ніби в чомусь провинилась.

Цвинтар

День був гарячий і ясний.

Цвинтар у нас лежить за містом, на пагорбі, де вітер дме з боку річки й розносить по хрестах запах нагрітої трави. Анну поклали з краю, біля огорожі, де ховали тих, кого парафія не знала, що з ними робити: п’яниць, приїжджих, самогубців. Отець Йосип сам обрав це місце. Він сказав, що там тихо й сонячно, і Анні буде добре.

На прощання прийшло небагато людей. Ми були там усі, але стояли поодинці, ніби випадково, на пристойній відстані одне від одного, як стоять на чужому весіллі. Тетяна з чоловіком. Марфа з дочкою Яриною, у чорних хустках. Гаврило, що зняв картуз і міняв його з руки в руку, не знаючи, куди діти. Дільничний Охрім, у чистому кітелі, з виглядом людини, яка виконує службовий обов’язок.

Були й інші. Біля воріт стояв Вальтер Зорін, у темному костюмі, з непокритою головою. Поруч із ним його дружина, висока, бліда, у чорній вуалі, і двоє синів: середній і наймолодший. Старший був у хорі.

Так. Орест співав.

Хор стояв праворуч від труни: шестеро хлопчиків у білих сорочках, з нотами в руках. Голоси в них були чисті, високі. Ми потім довго не могли забути цього співу. Він був такий гарний, такий щирий, що в кількох жінок затремтіли губи. Серед хлопців, трохи вище за інших, стояв Орест. Він співав із заплющеними очима, і на обличчі його було те, що ми називаємо смиренним зосередженням.

Лія стояла біля труни. Вона була в темній сукні, яку Тетяна позичила для неї в когось із сусідів, завеликій, зі зібраними на поясі складками. Волосся їй заплели в дві тугі косички. Вона тримала в кулаці щось маленьке, і ми не розгледіли, що саме.

Тімей стояв за її спиною, на крок позаду. Його батько Омелько був поруч, з кашкетом у руках, і ми бачили, як його пальці стискають козирок так, що тканина вже майже рвалась.

Отець Йосип читав довго.

Він говорив про смирення, про Божу волю, про те, що кожен несе свій хрест. Голос його був теплий і глибокий, як завжди, і слова лягали в повітря, ніби з них хтось зняв гострі краї. Він згадав, що Анна була працьовитою жінкою, доброю матір’ю, трохи нервовою, що в неї було важке життя й важка доля. Що Господь, у своєму безмежному милосерді, забрав її з цього світу, щоб заспокоїти її серце.

— Бо хто з нас, — запитав він, обводячи нас м’яким поглядом, — не втомлювався від нескінченної боротьби? Хто не прагнув спокою? Анна тепер у спокої. І наше завдання — простити її. Простити їй усе, чим вона нас тривожила, і вона простить нас.

— Простить? — прошепотіла Лія.

Ніхто не відповів.

— Нас? — повторила вона, трохи голосніше.

Тетяна торкнулась її плеча.

— Тихо, дитино.

Але Лія вже не слухала. Вона дивилась на труну, на сиру жовтувату дошку, на якій ще лишилась смола, і на землю, що чекала збоку, свіжу, чорну, ще пухку. А потім розтулила кулак.

У долоні була жменька борошна. Вона взяла її вранці з Тетяниної полиці, поки ніхто не бачив, і всю дорогу несла стиснутою в руці. Тепер вона нахилилась і висипала його на кришку труни тонкою білою смужкою, так, як мати посипала дошку перед тістом. Просто так, без жестів, без слів. Потім, сама того не помітивши, торкнулась пальцем власного носа, і на ньому лишилась біла цятка.

Хтось із нас, не скажемо хто, тихо видихнув.

— Дитино, — м’яко сказав отець Йосип, — ти не мусиш…

— Мама так робила, — перебила Лія. Голос був рівний, майже безбарвний. — Перед хлібом треба посипати дошку. Щоб нічого не прилипло.

Отець Йосип подивився на неї, і ми побачили, як щось змінилось у його обличчі, наче по воді пробігла легка, ледь помітна хвиля. Потім він кивнув.

— Гаразд, — сказав він. — Нехай.

Хор заспівав знову.

Земля

Коли труну опускали, Лія не відвернулась. Вона дивилась, як чоловіки обережно спускають її на мотузках, як дошка торкається дна, як з-під неї піднімається маленька хмарка пилу. Потім перший жмут землі впав на кришку, глухо, твердо, і вона здригнулась.

Тімей підступив ближче. Вона не обернулась, але відчула його поруч. Він не торкнувся її. Просто став так, щоб вона знала.

Перед тим як піти, Вальтер Зорін підійшов до могили. Він ступав тихо, злегка схиливши голову. Зупинився за два кроки від Лії, дістав із кишені білу хустку, обережно, двома пальцями, приклав її до ока.

— Дівчинко, — сказав він. — Мені дуже шкода.

Лія підняла голову.

Ми бачили цей погляд. Ми були не так далеко. Вона дивилась на нього довго, без страху, без гніву, так само, як дивилась у кабінеті, коли поклала на його стіл цукерку: ніби перевіряла, чи є щось за очима. Він витримав цей погляд, і ми побачили, як у його приязних, втомлених очах щось на мить загусло, потемніло й одразу знову стало світлим.

— Я допоможу, чим зможу, — додав він. — Ти не залишишся сама.

— Я знаю, — сказала Лія.

Це не була подяка. Це була просто відповідь, тиха й спокійна, і ми не розібрали в ній нічого, окрім слова «знаю».

Він ще мить постояв. Потім поправив піджак, кивнув дружині й пішов до воріт. Орест, що вже вийшов із хору, приєднався до нього, і вони пішли поруч: двоє високих, однаково випрямлені, однаково спокійні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше