Анна пішла по справедливість, як ходять на роботу: зранку, вмившись, у чистій сорочці, із заплетеним волоссям. Ми дивились, як вона виходить на вулицю, і кожен думав, що вона вже передумала. Але вона вийшла не сама. За руку вона вела Лію.
Дві доби перед тим мати не спала. Лія чула це через стіну: Анна ходила по кімнаті, бралася за щось, ставила на місце й знову ходила. Одного разу Лія підвелась, босоніж підійшла до дверей і побачила, як мати сидить за столом, поклавши руки на дошку, на якій зазвичай місила тісто. Руки лежали рівно. Мати дивилась на них, ніби вони належали комусь іншому.
— Мамо, чому ти не спиш?
— Думаю.
— Про що?
— Про те, що тобі треба бачити.
Лія не зрозуміла. Але наступного ранку мати одягла її в найкращу сукню, заплела косички й сказала:
— Підеш зі мною. І нічого не говори. Просто дивись.
— А ти мене потім не забудеш у якійсь канцелярії?
— Тебе забути? Тебе, з такими косичками? Та я тебе за них і знайду.
Так Лія опинилась на вулиці, тримаючись за мамину руку, у святковій сукні, яка муляла під пахвами. Вона дивилась на людей і не розуміла, чому вони відводять очі.
Перші двері: дільничнийДільничний Охрім Кальник приймав у будці біля заводської прохідної. Там було тісно, пахло махоркою, мокрим брезентом і чаєм, який ніхто не допив. На стіні висів портрет когось у кітелі, такий вицвілий, що обличчя на ньому розпливлося й лишились тільки вуса.
Лія сиділа на стільці в кутку, ногами не діставала до підлоги й розглядала вуса. Мати стояла перед столом.
Охрім слухав, не перебиваючи. Це ми знаємо від нього самого: він потім розповідав цю сцену з виглядом людини, яка нічого поганого не зробила. Він кивав, брав ручку, навіть записав кілька слів на папері.
— Значить, собака, — сказав він, коли Анна закінчила.
— Мій собака.
— Вбитий. На пустирі.
— Хлопцями. Директоровими.
Охрім поклав ручку. Він не був поганою людиною, у цьому ми ще не раз пересвідчимось. Просто мав дружину, двох дітей і службову квартиру, яку міг утратити за одну розмову.
— Пані Анно, а свідки є?
— Усі, хто був на вулиці.
— Хто саме?
Анна перелічила: Марфа, Гаврило, Тетяна. Охрім записував. Потім глянув на список.
— Вони самі скажуть?
— Вони бачили.
— Я питаю, чи скажуть.
Анна замовкла. Вона вже знала відповідь. Охрім теж знав. Він зітхнув, зиркнув на Лію, що тихо сиділа в кутку, і одразу відвів погляд.
— Діти, знаєте. Граються, не міряючи сили. Ви хочете, щоб я їх допитував? Хочете скандалу з їхнім батьком через собаку?
— Я хочу, щоб було записано.
— Що саме?
— Що це сталося.
Він довго дивився на неї. Потім узяв аркуш, акуратно склав навпіл і поклав у шухляду.
— Записано, — сказав він. — Можете бути спокійні.
Ми дізнались пізніше, що папірець пролежав у шухляді багато років, а потім його викинули під час прибирання. Анна цього не знала. Вона подякувала й вийшла. Спокійною вона не була.
А Лія в дверях озирнулась і побачила, як дільничний стоїть над столом і дивиться на шухляду. Вона не знала слова для цього погляду. Тільки згодом, уже дорослою, вона його зрозуміє: це був погляд людини, яка щойно закопала щось живе.
Другі двері: управаВ управі їх змусили чекати три години. Лія сиділа на лавці в коридорі, гойдала ногами й рахувала плитки на підлозі. Їх було сорок дві. Секретарка з високою зачіскою час від часу заходила до сусіднього кабінету й виходила з абсолютно однаковим виразом обличчя: «Ще трошки».
Лія рахувала пошепки, і Анна, що сиділа поруч, мовчки вчепилась пальцями в край лавки. Вона знала, чому дочка рахує.
— Сорок дві, — сказала Лія.
— Гарна кількість.
— Чому?
— Бо парна. З парним легше.
Нарешті їх пропустили.
Чиновник був молодий, у відпрасованій сорочці, з рівним проділом. Він слухав Анну з увічливістю, від якої ставало холодно. Перед ним на столі стояла табличка з прізвищем, і Лія, яка вчилась складати літери, спробувала її прочитати, але вийшло тільки «Л-Е-Г…», а далі вона збилась.
— Заява про що? — перепитав він наприкінці.
— Про жорстоке поводження з твариною.
— Це не до нас.
— А до кого?
— До ветеринарної служби. Але вона займається сільськогосподарськими тваринами. Домашні… — Він розвів руками. — У законі тут прогалина.
— Тоді про вбивство. Хай буде вбивство.
— Це кримінальна справа. Це до поліції.
— Я щойно звідти.
— Тоді не знаю, чим можу допомогти.
Він говорив із такою щирою готовністю допомогти, що Анна довго стояла перед його столом, відчуваючи, як щось у ній повільно застигає. Вона зрозуміла: ніхто з цих людей їй не відмовляє. Вони просто один за одним показують на двері далі. Це був ввічливий коридор, що веде в нікуди.
Він простягнув їй чистий бланк.
— Заповніть. Подивимось.
Вона взяла бланк і поклала в сумку. Зберігала його потім багато років. Може, як нагадування, а може, як доказ.
Лія, виходячи, смикнула маму за рукав.
— Мамо, він нас не слухав.
— Слухав, — сказала Анна.
— Ні. Він кивав.
Анна зупинилась посеред коридору й подивилась на дочку так, ніби бачила її вперше.
— Так, — сказала вона тихо. — Кивав.
Треті двері: священникДо церкви вони дійшли надвечір. Отець Йосип стояв біля вівтаря й поправляв свічки, і з нього, як і зі стін собору, струменіло тихе жовте світло, у якому все здавалося добрішим, ніж було.
— Дитино, — сказав він. — Сідай.
Анна не сіла.
— Ти до мене в справі? Чи вогник поставити?
— У справі.
Він зітхнув, ніби вже знав. Вона розповіла. Коротко, без прикрас, як розповідають лікареві симптоми. Лія стояла поруч і дивилась на ікону, де святий із довгою бородою тримав у руках когось маленького, схожого на ягня. Вона не слухала, бо слухати вже не могла.
Отець слухав, опустивши очі й перебираючи чотки. Коли Анна замовкла, він довго мовчав. Потім сказав тим голосом, яким, за нашими спогадами, завжди говорив на проповідях: теплим, глибоким, вкрадливим, як гарячий чай:
Відредаговано: 18.11.2026