НІколи Не Згадай

Глава 3. Чотири двері

Анна пішла по справедливість, як ходять на роботу: зранку, вмившись, у чистій сорочці, із заплетеним волоссям. Ми дивились, як вона виходить на вулицю, і кожен думав, що вона вже передумала. Але вона вийшла не сама. За руку вона вела Лію.

Дві доби перед тим мати не спала. Лія чула це через стіну: Анна ходила по кімнаті, бралася за щось, ставила на місце й знову ходила. Одного разу Лія підвелась, босоніж підійшла до дверей і побачила, як мати сидить за столом, поклавши руки на дошку, на якій зазвичай місила тісто. Руки лежали рівно. Мати дивилась на них, ніби вони належали комусь іншому.

— Мамо, чому ти не спиш?

— Думаю.

— Про що?

— Про те, що тобі треба бачити.

Лія не зрозуміла. Але наступного ранку мати одягла її в найкращу сукню, заплела косички й сказала:

— Підеш зі мною. І нічого не говори. Просто дивись.

— А ти мене потім не забудеш у якійсь канцелярії?

— Тебе забути? Тебе, з такими косичками? Та я тебе за них і знайду.

Так Лія опинилась на вулиці, тримаючись за мамину руку, у святковій сукні, яка муляла під пахвами. Вона дивилась на людей і не розуміла, чому вони відводять очі.

Перші двері: дільничний

Дільничний Охрім Кальник приймав у будці біля заводської прохідної. Там було тісно, пахло махоркою, мокрим брезентом і чаєм, який ніхто не допив. На стіні висів портрет когось у кітелі, такий вицвілий, що обличчя на ньому розпливлося й лишились тільки вуса.

Лія сиділа на стільці в кутку, ногами не діставала до підлоги й розглядала вуса. Мати стояла перед столом.

Охрім слухав, не перебиваючи. Це ми знаємо від нього самого: він потім розповідав цю сцену з виглядом людини, яка нічого поганого не зробила. Він кивав, брав ручку, навіть записав кілька слів на папері.

— Значить, собака, — сказав він, коли Анна закінчила.

— Мій собака.

— Вбитий. На пустирі.

— Хлопцями. Директоровими.

Охрім поклав ручку. Він не був поганою людиною, у цьому ми ще не раз пересвідчимось. Просто мав дружину, двох дітей і службову квартиру, яку міг утратити за одну розмову.

— Пані Анно, а свідки є?

— Усі, хто був на вулиці.

— Хто саме?

Анна перелічила: Марфа, Гаврило, Тетяна. Охрім записував. Потім глянув на список.

— Вони самі скажуть?

— Вони бачили.

— Я питаю, чи скажуть.

Анна замовкла. Вона вже знала відповідь. Охрім теж знав. Він зітхнув, зиркнув на Лію, що тихо сиділа в кутку, і одразу відвів погляд.

— Діти, знаєте. Граються, не міряючи сили. Ви хочете, щоб я їх допитував? Хочете скандалу з їхнім батьком через собаку?

— Я хочу, щоб було записано.

— Що саме?

— Що це сталося.

Він довго дивився на неї. Потім узяв аркуш, акуратно склав навпіл і поклав у шухляду.

— Записано, — сказав він. — Можете бути спокійні.

Ми дізнались пізніше, що папірець пролежав у шухляді багато років, а потім його викинули під час прибирання. Анна цього не знала. Вона подякувала й вийшла. Спокійною вона не була.

А Лія в дверях озирнулась і побачила, як дільничний стоїть над столом і дивиться на шухляду. Вона не знала слова для цього погляду. Тільки згодом, уже дорослою, вона його зрозуміє: це був погляд людини, яка щойно закопала щось живе.

Другі двері: управа

В управі їх змусили чекати три години. Лія сиділа на лавці в коридорі, гойдала ногами й рахувала плитки на підлозі. Їх було сорок дві. Секретарка з високою зачіскою час від часу заходила до сусіднього кабінету й виходила з абсолютно однаковим виразом обличчя: «Ще трошки».

Лія рахувала пошепки, і Анна, що сиділа поруч, мовчки вчепилась пальцями в край лавки. Вона знала, чому дочка рахує.

— Сорок дві, — сказала Лія.

— Гарна кількість.

— Чому?

— Бо парна. З парним легше.

Нарешті їх пропустили.

Чиновник був молодий, у відпрасованій сорочці, з рівним проділом. Він слухав Анну з увічливістю, від якої ставало холодно. Перед ним на столі стояла табличка з прізвищем, і Лія, яка вчилась складати літери, спробувала її прочитати, але вийшло тільки «Л-Е-Г…», а далі вона збилась.

— Заява про що? — перепитав він наприкінці.

— Про жорстоке поводження з твариною.

— Це не до нас.

— А до кого?

— До ветеринарної служби. Але вона займається сільськогосподарськими тваринами. Домашні… — Він розвів руками. — У законі тут прогалина.

— Тоді про вбивство. Хай буде вбивство.

— Це кримінальна справа. Це до поліції.

— Я щойно звідти.

— Тоді не знаю, чим можу допомогти.

Він говорив із такою щирою готовністю допомогти, що Анна довго стояла перед його столом, відчуваючи, як щось у ній повільно застигає. Вона зрозуміла: ніхто з цих людей їй не відмовляє. Вони просто один за одним показують на двері далі. Це був ввічливий коридор, що веде в нікуди.

Він простягнув їй чистий бланк.

— Заповніть. Подивимось.

Вона взяла бланк і поклала в сумку. Зберігала його потім багато років. Може, як нагадування, а може, як доказ.

Лія, виходячи, смикнула маму за рукав.

— Мамо, він нас не слухав.

— Слухав, — сказала Анна.

— Ні. Він кивав.

Анна зупинилась посеред коридору й подивилась на дочку так, ніби бачила її вперше.

— Так, — сказала вона тихо. — Кивав.

Треті двері: священник

До церкви вони дійшли надвечір. Отець Йосип стояв біля вівтаря й поправляв свічки, і з нього, як і зі стін собору, струменіло тихе жовте світло, у якому все здавалося добрішим, ніж було.

— Дитино, — сказав він. — Сідай.

Анна не сіла.

— Ти до мене в справі? Чи вогник поставити?

— У справі.

Він зітхнув, ніби вже знав. Вона розповіла. Коротко, без прикрас, як розповідають лікареві симптоми. Лія стояла поруч і дивилась на ікону, де святий із довгою бородою тримав у руках когось маленького, схожого на ягня. Вона не слухала, бо слухати вже не могла.

Отець слухав, опустивши очі й перебираючи чотки. Коли Анна замовкла, він довго мовчав. Потім сказав тим голосом, яким, за нашими спогадами, завжди говорив на проповідях: теплим, глибоким, вкрадливим, як гарячий чай:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше