Пролог Ми

Ви спитаєте, хто ми.

Ми ті, хто жив на вулиці Заводській. Ми стояли в черзі за хлібом, коли гучномовець читав новини. Ми ходили до церкви по неділях і хрестились так щиро, що самі собі вірили.

Вам слід почути це одразу, бо далі ми говоритимемо про себе дуже гарно, а ви не повинні вірити жодному слову. Ми знали все.

Ми не злі люди. Запам’ятайте це, бо ми повторюватимемо це часто. Ми позичали сусідам сіль. Ми носили борщ на поминки. Ми вміли співчувати так, що вам би сподобалось. Якби ви тоді приїхали до Верхосяжа, ми б нагодували вас, постелили б чисту постіль і розповіли, який у нас спокійний, тихий, порядний край.

І ви б нам повірили. Так само, як вірили ми.

Верхосяж лежить у долині між річкою і трубним заводом. Колись, кажуть, тут був ліс, але ми цього не пам’ятаємо. Ми пам’ятаємо труби: чотири високі, чорні, з яких день і ніч іде дим. Він лягає на дахи, на білизну на мотузках, на підвіконня й на дитячі щоки. Ми давно перестали його помічати. Хто помічає повітря?

Посеред міста стоїть собор із золотою банею, що тьмяніє від того самого диму, тож щонеділі її наново натирають. Отець Йосип править там уже багато років. Голос у нього теплий і глибокий, як гарячий чай, і коли він говорить про покору, хочеться покоритися одразу, не питаючи кому.

На площі, на високому стовпі, висить гучномовець: сірий, іржавий, із квадратним розтрубом. О сьомій ранку він прочищає горло, і чоловічий голос, добрий і впевнений, розповідає нам, як у нас справи.

У нас завжди все добре. Голос це гарантує.

Колись, ще на нашій пам’яті, голос розповідав інакше. Ми це знаємо, хоча не можемо сказати, що саме він говорив. Це як із запахом: пам’ятаєш, що він був, а який, уже ні. Нас це не турбувало. Нова правда була зручніша за стару, а ми були люди практичні.

На нашій вулиці було двадцять три будинки. Ми знали одне одного краще, ніж слід.

Марфа з четвертого знала, у кого з чоловіків немає роботи і хто п’є зі сорому. Старий Гаврило з шостого знав, чий син повернувся з армії іншим. Тетяна з кутової хати знала, чиї діти вдома плачуть тихіше, ніж треба. А хлопці з дев’ятого будинку знали, що їхній батько — директор заводу, а отже, їм можна все.

Усі знали про всіх. Але було одне негласне правило: те, що ти бачиш, лишається при тобі. Воно не передається далі, не виноситься на вулицю, не питається вголос. Це був наш закон гостинності, і ми дотримувались його так, як інші дотримуються віри.

Саме тому нашу вулицю називали тихою. Саме тому нею так любили хвалитись.

В одному з тих двадцяти трьох будинків жила Анна.

Вона пекла хліб. Не для всіх, а на замовлення заводської їдальні, і це було її ремесло та її гордість. Вставала до світанку, місила тісто на кухні, де від печі йшло м’яке жовте тепло, а рівно о сьомій, із ще гарячими буханцями в кошику, віддавала їх вантажникові. Увесь завод снідав її хлібом. Ми теж його купували, коли залишалось. Він справді був добрий.

Анна не вміла мовчати. Вона могла вголос сказати все, що думає, про директорових синів, про наглядача на заводі, про те, як у нас вдають, ніби все гаразд. Ми трохи недолюблювали її за це. Мабуть, тому, що ця її риса була дзеркалом, а ніхто з нас не любить дивитись у дзеркало зранку.

Вона виховувала дочку сама, і вся вулиця знала, що дочка для неї важить більше, ніж піч, хліб і правда разом узяті.

Це був липневий ранок, і вся вулиця пахла хлібом.

Анна віддала замовлення й повернулась додому. Натопила піч, поставила тісто на другу випічку й наспівувала щось без слів, тихо, тільки для себе. Ми це чули, бо вікна були відчинені, а наші стіни тонкі.

Маленька Лія сиділа на порозі й колупала облуплену фарбу на сходинці. Волосся в неї було скуйовджене, коліно подряпане, на носі сидів сонячний пил. Вона дивилась на двір, де її пес Рись ганяв по траві метелика і щоразу промахувався, але жодного разу не засмутився.

Рись любив усіх. Це була його єдина вада.

Він біг до кожного, хто проходив повз паркан, і крутив хвостом так, що весь задній кінець ходив ходором. Він лизав руки листоношам, тицявся носом у чужі кошики, лягав на спину перед усяким, хто міг його погладити. Він носив додому чужі черевики й складав їх під порогом, як здобич, а сусіди потім ходили вулицею й питали одне одного, чиє це. Він не знав, що бувають люди, які не гладять. Він не знав про людей нічого, крім того, що вони існують і що їх можна любити.

— Рисю! — гукнула Лія.

Він примчав, підстрибнув і збив її з порога на траву. Вона засміялась, і сміх її покотився вулицею, як дзвіночок, який не вміє бути тихим. Тоді вона притислась носом до його морди й заспівала, фальшиво й упевнено, мамину мелодію, у якій знала тільки один рядок:

— Спи, не бійся, я з тобою…

Рись зовсім не хотів спати. Він облизав їй обличчя.

Марфа виглянула з вікна, усміхнулась і помахала їй рукою. Вона завжди усміхалась. Ми всі потім пригадували цю усмішку, і кожен вважав, що така усмішка не може бути вироком.

— Лієчко, їсти! — гукнула мати.

На столі стояв ще теплий хліб, мед у блюдці й молоко в глеку з відбитою ручкою. Анна розрізала буханець навпіл, і з нього пішла пара. Лія схопила скибку обома руками й відкусила так, що мед потік по підборіддю.

— Не поспішай, — сказала мати й витерла їй обличчя краєм фартуха. — Нікуди він не втече.

Потім вона вмокнула палець у борошно й торкнулась Ліїного носа.

— Це щоб ти не забула, де в тебе ніс.

Лія пирснула, і хліб ледь не вилетів їй з рота.

— Мамо, а чому небо синє?

— Бо йому так хочеться.

— А чому нам тут так добре?

Анна зупинилась. Подивилась на дочку, на світло в її волоссі, на крихти на столі, на пса, що заглядав у двері з чиїмось черевиком у зубах.

— Бо ми разом, — сказала вона.

Лія кивнула так серйозно, ніби це була найважливіша відповідь на світі. Потім побігла знову гратись, залишивши на підлозі мокрі сліди від трави.

Ми бачили цей ранок. Отець Йосип проходив повз із молитовником і кивнув Анні, а вона кивнула у відповідь. Хтось сказав: «Гарний день». Хтось відповів: «Дякувати Богу».