Осінь видалася дощовою, бридкою. Відразу за черговим містком віз у'їхав у безмежні грязюки і Чала встала. Задрімавший було дід підскочив, викинув погаслу козячу ніжку та й занокав так, що прибережні жаби на якийсь час затихли. Але запізно. Засмоктало. Вибратися гривастій старенькій вже не вистачало сил.
Дід покректав, акуратно сповзаючи по мішках вниз, а потім стрибнув прямо в густу рідину. Зняв картуза, почухав потилицю, подивився в бруд, що поблискував крізь колеса, і рясно сплюнув.
- Іванко, злазь! Та зажди ж, не стрибай! Куди ти в постолах в гівно?! Давай мені на плечі, я тебе на сухе перетягну.
Віз вранці завантажували хлопці з млина, величезні, рукаті. Їх би покликати, так вони би вмить усе стягнули і Чалу з порожнім возом вивели. Але куди там! Рудня залишилася в десятці верст. Дід уже років п'ять як кандибав із прострілом, а Іванко, щоб перевертати мішки, був поки що малий.
Зірвавши довгу придорожню травинку, сивий сунув її до рота і побрів назад на місток. Іванко почимчикував слідом. Покрутившись, подивившись на всі боки і потупцювавши нагорі, дід угукнув.
- Так. Слухай сюди. Зараз побіжиш назад. На розвилці звернеш праворуч - на Гуту, там шукай бородатого Авдія Гутника. Чи не Гутника? - несподівано дід пильно подивився на Іванка, немов це він роздавав прізвища.
Здавалося, що густе волосся на дідових бровах сердито ворушиться. Іванко втягнув голову, знизав плечима і потер мочку відкопиленого вуха.
- Все ж таки Гутника! Він, пам'ятається, в тому році приїжджав на ринок на волах. Ось вони нас врятують. Проси, хай рятує. А я поки посмолю та Чалу розпряжу.
Дід дістав з кишені кисет з тютюном, а Іванко мовчки кивнув і припустив.
***
- Дядьку, а що візьмеш за допомогу ?!
Іванко біг спиною вперед, заглядаючи бороданю в очі і безупинно тараторив. Авдій Гутник ішов запрягати волів.
- Та нічого не візьму ...
- У нас зерно є, але воно не наше. І трохи болотяної руди. Дядько Сірко мені обіцяв із неї рибальських гачків наробити. Так-то він справжнісінький коваль. І ножі робить і сокири. У нас у селі взагалі усі працьовиті. І бондарі є, і чоботарі, ікожум'яки...
- Ти ніяк з Борисоглібовки ?!
- Точно! Так що візьмеш ?!
- Я ж сказав, нічого не візьму...
- А чого це ти такий щедрий, як ніжинський грек?
- А ми - сіверяни - взагалі люди нелукаві і привітні...
Бородань трохи підняв праву стулку, мабуть, злегка просідали петлі, і відчинив ворота.
- Ого, який довгий віз! - здивувався Іванко.
- Отож бо. Волом зайця не наздоженеш, зате навантажити можна побільше, ніж на коня. Скільки мішків везете?
Іванко знизав плечима. Рахувати він поки вмів тільки до десяти.
- Повний віз!
- Ну добре, запряжу обох. Бачиш, хлопчино. Ось цей праворуч - борозно, а цей - підручний.
Бородань поплескав одного з волів по крупу, неквапливо надів на худобу ярмо і почав прив'язувати до рогів налигач. Потім засунув за очкур батіг і одним рухом застрибнув у візок.
- Давай!
Відразу за воротами дядько Авдій скомандував «Цабе» і воли слухняно повернули ліворуч.
***
Рухалися повільно. Іванко, який не міг довго сидіти на місці, періодично зістрибував з воза і чапав поруч, закидаючи Авдія питаннями і марною інформацією. До містків дісталися вже коли на листя дерев розлили абрикосові фарби.
- Діду, діду, дядько сказав, що задарма нас витягне! Дядько добрий, - почав кричати Іванко, як тільки вгледів знайому підводу.- Я думав, він мені москальов накидає, а він - бач ...
Несподівано Іванко примовк. Щось було не так. Віз як і раніше стояв в калюжі, Чала пощипувала травичку поруч, а діда видно не було. Зовсім.
***
Ярик не мог понять причины. Раньше – в школе - было нормально, он казался таким же, как и все, середнячком, с одними дружил, с другими ссорился, а тут как-то сразу не повезло. После перехода в лицей на второй же день он попал в аутсайдеры. Пришел с недосыпу в разных туфлях, его дружно оборжали всем классом и вот уже месяц по разным поводам ежедневно превращали в посмешище. С этим нужно было что-то делать, необходимо было как-то отвоевывать уважение и, кажется, Ярик уже знал как.
Пару часов назад кое-что случилось. Вышло почти как в кино. Он заперся на хлипкий шпингалет в кабинке и спокойно делал свое дело, разглядывая привычную школьную стенопись и наскальные рисунки, когда в туалете раздались быстрые шаги, и, судя по сместившемуся дыханию, кто-то заглянул под дверцы. Яра этот некто, конечно же, не обнаружил, поскольку тот всегда забирался на унитаз с ногами – привычка еще со времен бабушкиного деревенского сортира.
Затем в помещении затопали ноги еще, как минимум, пары человек. Ярик уже закончил свои дела, ему очень хотелось надеть штаны, все смыть и пойти сполоснуть руки, но он боялся пошевелиться. Главное теперь, чтобы не позвонила мама…
- Показывай!