Дорога до будинку тітки Надії виявилася набагато коротшою, ніж я очікувала. Звичний, знайомий з дитинства провулок зустрів нас гу, майже оксамитовим присмерком, хоча на годиннику була лише середина дня. Сам будинок, густо обвитий здичавілим плющем в тіні височенних дерев, виглядав би затишно і навіть казково, якби не дивні, ніби свіжовирізані символи на старих ставнях і зграя чорних воронів, які нерухомо сиділи на даху, пильно спостерігаючи за нами, наче розвідники чужої армії.
— Ну що, йдемо? — ято штовхнула ковану хвіртку. Та скрипнула так моторошно й протягло, ніби намагалася попередити: «Діти, біжіть звідси, поки не пізно!»
— А у нас є вибір? — Данило провів рукою по волоссю і глибоко вдихнув. Гм, дивно... я чомусь думала, що у драконів залізні нерви, витримка і сталевий спокій. Виявляється, шпильки тривожних емоцій можуть пробити і їхню луску.
— Вибір є завжди, Даниле. Навіть тоді, коли тобі здається, що все довкола глухий кут. Уся справа в тому, як ти скористуєшся цим вибором і чи вистачить у тебе сили духу, чи мужності, подивитися наслідкам у вічі.
Ми підійшли до масивних дубових дверей. Вони, звісно ж, не розчинилися самі собою, запрошуючи нас у зачароване коло, як це буває у казках. Я тричі стукнула молоточком у вигляді драконячої голови, майже одразу з глибини будинку пролунав голос:
— Настюшо, заходь, не стій на порозі! — голос був м'яким, оксамитовим, абсолютно спокійним, але в ньому відчувалася така прихована вага, від якої здавалось заклало вуха. — І хлопець нехай заходить, а то стоїть під дверима, сумнівається, наче запрошений на власний розстріл.
Данило скорчив кумедну, дещо перелякану рожицю, звівши брови будиночком. Що це було? Наслідок нервового перенапруження чи тонкий, цинічний сарказм? Фіг розбереш цих незрозумілих чоловіків, особливо якщо вони з іншого виміру.
Тітка Надя сидело за старим круглим столом, накритим вишитою скатертиною, повільно помішуючи ложечкою ароматний чай і байдуже дивлячись у вікно, за яким уже почали збиратися дивні, неприродно-сині хмари.
— Доброго дня,тітонько, — я невпевнено й дещо винувато посміхнулася.
— Доброго дня, діти. Як твої справи, Настюшо? Маленькі бурі ще не змели твій спокій?
— Та все ніби нічого,..добре, можна сказати.... хоча… зізнатися чесно, хотілося б набагато кращого, — відповіла я, відчуваючи, як до горла підступає липке відчуття тривоги.
— Значить, не так вже й добре, моя хороша. Але не переживай, ти впораєшся. Головне — ні на секунду не сумнівайся у власних рішеннях у той єдиний момент, коли земля почне тікати з-під ніг. Вір у себе, навіть якщо сам Всесвіт шепотітиме тобі про зворотне.
— Та вже… Віра — це наше все, коли більше нічого не залишається, — пробурмотіла я, хоча в глибині душі так відчайдушно хотілося почути просту, банальну брехню: мовляв, Настю, розслабся, все у тебе буде чудово, ніхто тебе не з'їсть і ніякий кінець світу не настане. Але ні, блін… Тітка Надя ніколи не роздавала дешевих ілюзій.
— А тепер йди на кухню, Настю, зроби собі чаю. Тільки благаю, не чіпай варення із синьої банки — воно там не для людських шлунків стоїть. А ти, Данило… залишайся. У тебе до мене є дуже важлива розмова, чи не так? Ну, принаймні, ти прийшов саме по відповіді, хоча й сам до кінця не розумієш, по які саме.
— Добре, я на кухню, — поспіхом кинула я, відчуваючи, як повітря в кімнаті густішає, наче перед грозою.
— Іди-іди, не бійся, я твоєму Данилу кривди не зроблю. Принаймні, доки він сам не попросить про це, — лукаво й моторошно усміхнулася жінка.
— Він мені не «мій»! — обурено вигукнула я вже з коридору, грюкнуви дверима гучніше чим треба.
Тут пахло чимось неймовірно затишним, але водночас тривожним. Чайник на плиті вже ледь чутно свистів, а у великому скляному заварнику густо настоювалися якісь пахучі трави, зафарбовуючи воду в глибокий темно- вишневий, майже чорничний колір. Попри сучасний ремонт, кухня зберігала дух старовинної чаклунської лавки: кожна баночка стояла чітко на своєму місці, ніби за невидимим кресленням. Біля привідчиненого вікна, за яким колихалася ніжна блакитна фіранка, на підвіконні буйно цвів — о диво! — свіжий чебрець. Його терпкий, літній аромат заповнював увесь простір, дивним чином змішуючись із гірким запахом заварених трав. Я глибоко вдихнула це повітря, налила у глиняну чашку окріп і з підозрою покосилася на апетитні рум’яні пиріжки на таці. Знову випічка, знову вуглеводи, але протистояти кулінарному таланту тітки Наді не було жодних сил — її пиріжки завжди смакували так, ніби їх готували ангели перед кінцем світу.
Тим часом у вітальні за зачиненими дверима починалася справжня, важка розмова, повноцінну вагу якої ми тоді ще не усвідомлювали.
— Сідай, Данило… Хоча ні, чи Данило ти насправді? — Надія пильно, наче рентген, прошила поглядом кремезного хлопця, що сидів навпроти. Вона вже чітко розуміла: прямої відповіді на його головне запитання вона не дасть — не має права, та й сенсу немає. Але дати тонку, ледь помітну ниточку-підказку, якщо на те буде воля вищих сил Міжсвіття, вона все ж таки могла.
— Давайте зупинимося на тому, що я Данило. Ви чудово знаєте, навіщо я тут, — він скептично сканував поглядом жінку, намагаючись пробити її ментальний захист. Але натомість не відчував геть нічого. Енергетичний простір навколо неї був мертвим і водночас монолітним, ніби він дивився на стіну з найдавнішої заговореної цегли.
— Ну що ж, раз прийшов — давай подивимося, навіщо тебе принесла сюди доля і які карти випадуть з твоєї колоди, — спокійно мовила Надія, розкриваючи хустку де лежали потерті, заговорені часом карти Таро. — Тягни три карти. Не думай про результат, дозволь пальцям зробити вибір.
Дарону щиро не подобалося грати в ці безглузді людські ігри з картонки й фарби. Його світ жив за іншими законами — законами сили, вогню і прямого удару. Але правила в цьому світі диктував не він, на жаль. Тому, недовго думаючи, він різко зняв три верхні карти й кинув їх на стіл, немов виклик на дуель.
#2133 в Фентезі
#5843 в Любовні романи
#289 в Романтична комедія
гумор пригоди небезпека, гумор протистояння характерів кохання, врятувати родину
Відредаговано: 12.11.2026