Знайомство

Мене різко вирвало зі сну. Чоловічий  крик, повний болю та відчаю, розірвав тишу.

- О Боже! - я скочила з ліжка, хаотично махаючи руками та ногами, наче перевернений жук. Крики продовжилися. І тут я зрозуміла - вони лунають З ПІД МОЄЇ КОВДРИ.

- А-а-а! - заверещала я в унісон із невидимим мужиком у своєму ліжку.

Двері розчинилися з гуркотом. У кімнату влетіла Настя з кухонним ножем у руках.

- Лялечко, що сталося?!

- У мене в ліжку чоловік оре! - тицьнула я пальцем у ковдровий пагорб, з якого знову пролунав жахливий крик. і затих А купа на моєму ліжку  не ворушилася. Він що, здох?

Настя раптом дивно завмерла. Притулилася до стіни, закрила обличчя долонями… і почала повільно сповзати вниз.

- Настю? Настуня? Тобі зле? - я присіла перед нею, намагаючись віддерти її руки від обличчя.

З під долонь почувся схлип. Потім вона  хрюкнула. І нарешті - дикий регіт.

- Ой, лялечко, ой, не можу! - Настя буквально качалася по підлозі. — Ти ж сама вчора поставила цей будильник! Той самий, який «100% тебе розбудить»!

На моєму обличчі послідовно відобразилися: нерозуміння, прозріння - це ж я з сорому не розібралася і давай розводити паніку.

- А-а-а! - знову зазаволав «чоловік» з-під ковдри (тобто мій телефон).

Я висмикнула з-під ковдри телефон і вимкнула цей пекельний будильник. Сусіди зверху, які зазвичай тупають зранку як стадо слонів, сьогодні підозріло мовчали - мабуть, мій ранковий концерт справді справив враження. От я ганьбисько!

Поснідавши й ще раз посміявшись із Настею над ранковим інцидентом, я натягла улюблені обтягнуті джинси, золотистий светр і шкіряну куртку та зібралася виходити. У тапках?! Блін! Уже в дверях виявила свою оплошність. Швидко змінила домашні тапки на золотисті кросівки, схопила пакет зі сміттям і вискочила з квартири.

Викинувши сміття, я бадьоро закрокувала до зупинки… і раптом завмерла. Там, спираючись на яскраво-червоний джип, стояв ВІН. Той самий блондин-слонопотам, який учора зіпсував мої туфлі. Я жваво шмигнула за найближче дерево. Чутливе моє серце підказувало, що він мене караулить. Ну от, причепився як банний лист! Ні в житті не повірю в кохання з першого погляду, а от стрёмний він - і все тут, подумала я. Де ж ти, мій принце? (Кінь необов'язковий, головне - щоб принц мене кохав).

Вирішивши не спокушати долю, я попрямувала до іншої зупинки. Через десять хвилин, проїжджаючи повз свою зупинку на маршрутці, я побачила, як блондин запекло сперечається з водієм, чию зупинку він перегородив своїм джипом. Ха-ха! - зловтішно посміхнулася я. Засмикнувши шторку на вікні, щоб мене випадково не побачили і не кинулися наздоганяти, я примружилася і заплющила очі. Добре!

Через пів години я вже піднімалася сходами будівлі, у якій організувала свою студію.

-  Доброго ранку, дідусь Олексій! , Настуня,- посміхнувся сивочолий охоронець, простягаючи мені ключі.

Він принципово не називав мене Асею, а виключно лагідно - Настуня. А мені й подобалося: він нагадував мого дідуся.

- Заняття сьогодні є?

Дідусь Олексій нагадував доброго домового (трохи схожий на Нафаню з мультика) і з першої зустрічі став мені рідною людиною. Я завжди приносила йому якісь смаколики - сьогодні це була шоколадка.

- Разкормиш ти меня, онучка, - почулося мені вслід, коли я вже піднімалася сходами.

На підході до кабінету мене раптом охопило дивне відчуття - суміш страху та тривоги. Чомусь я дістала з сумочки не лише ключі, а й електрошокер. Параноїчка, зітхнула я, повертаючи ключ у замку.

Клац. Двері відчинилися.

І тут я передумала заходити -  треба спершу кота запустити. Як орендувала  н зробила цього. А сьогодні можна сказати, що в мене теж новосілля - першийй робочий день  у моїй власній вокальній студії! Я збігла вниз і кулею пролетіла повз охоронця:

- Я зараз, дідусь Олексій! - відповіла на його німе запитання.

У дворі я швидко знайшла місцеву знаменитість - рудого кота Персика, якого всі орендарі вважали своїм обов'язком підгодовувати, через що з персика він повільно перетворювався на гарбуз.

- Персику, ти ж моя радість, ходімо Асі вдачу приносити!

Персик пішов на руки одразу - як то кажуть, навіть не спитав навіщо. Що саме по собі дивно, адже Персик лише дідусю Олексію дозволяє брати себе на руки. Він сидів спокійно на руках і навіть почав муркотіти, але практично біля самих дверей кабінету цей «цвіркун удачі» вирішив, що йому туди не треба, і висловив свою думку жахливим воланням. Добре, що хоч воланням, а не кігтеприкладством!

Тим часом у кабінеті троє незваних гостей завмерли в очікуванні.

- Дароне, двері відчинили, але не увійшли, - насторожився Валард.

- Почекаємо, - ліниво потягнувся Дарон, кидаючи погляд у вікно. - Які неприємні будинки у цьому світі…

     Я тим часом з усіх сил намагалася втримати Персика, що виривався, однією рукою, а іншою — відчинити двері. Нарешті двері піддалися. Я ступила всередину… і завмерла.

Прямо переді мною стояли ТРОЄ ЧОЛОВІКІВ. Брюнет, блондин і шатен — просто гурт «ВІА Гра» у чоловічому виконанні. Ми витріщилися одне на одного.

Персик на секунду «підзавис» і перестав вириватися, оглянув усіх зневажливим   поглядом, потім повернувся до мене і багатозначно промовив:

- Мяу?

Ага, Персику, я теж трохи «мяу». Персик зіскочив з рук і загрозливо зашипів на чоловіків, а я зробила крок назад і різко зачинила двері. Мозок відчайдушно намагався перезавантажитися. Так… Я побігла за котом… ключі кинула в замку… прибігла… відчинила двері, побачила трьох хлопців… А на дверях висить оголошення про заняття вокалом… Блін, це ж, напевно, нові учні! От я телепень, що клієнти про мене подумають.

За дверима Персик продовжував загрозливо шипіти. Я знову розчинила двері - треба рятувати від кота відвідувачів, бо Персика навіть кане-корсо бояться, а тут троє молодих парубків...

Хлопці стояли на тих самих місцях. Персик із здибленою шерстю, як заправський рисак, ударив копитом (у моєму випадку — залишив неглибокі сліди від кігтів на паркеті).