Новенький кабінет

Я змахнула невидиму пилинку із новенького синтезатора й окинула задоволеним поглядом своє царство. Ну ось і все. Моя власна вокальна студія. Нарешті ніяких сусідів, які стукають у батарею через гами, і ніяких арендованих кутків. Двері зі скрипом розчинилися, і в приміщення буквально ввалилася Настя, ледве проштовхуючи перед собою величезну овальну раму, від якої тхнуло чимось старовинним і трохи пилом віків.

— Блін, хто взагалі придумав такі вузькі двері?! Лялечко, ти мене взагалі не збиралася чекати? — вона задихалася, обережно опускаючи важку раму на підлогу й витираючи лоб тильним боком долоні. — Хотіла допомогти з генеральним прибиранням, а ти вже все зробила!

— Я так захопилася, що й не помітила, — розсміялася я, заворожено роздивляючись її ношу. — І що це в тебе за контрабанда? 

— Подарунок на новосілля! — Настя з тріумфом різко здерла пакувальну стрічку, і на нас пролилося розкішне сяйво. Мій рот роззявився сам собою.

— Вау! Ти що, пограбувала антикварну крамницю чи зачарувала багатого олігарха?

Рама була просто приголомшливою — здавалося, вона вилита з чистого, нерозбавленого золота. Візерунки на ній виглядали настільки об'ємними й живими, що я на мить затьмарено засумнівалася: а чи не ворухнувся щойно цей крихітний дракончик на кутку? У верхній частині рами була вигравірувана велична жінка на троні, від чиїх рук розходилися три тонкі промені. Обабіч неї звивистою чередою розташувалися дракони, ельфи, люди, дивні тварини та химерні рослини. Кожна деталь опрацьована настільки ювелірно, що створювалося відчуття: ще секунда — і вся ця компанія почне сперечатися, кому куди йти.

— Настюхо, це просто… У мене немає слів, одні емоції. Де ти таке викопала?

— Не повіриш, практично відбила боєм у знімальної групи! — задоволено посміхнулася подруга. — Влад узяв її для якихось своїх напівдемонічних декорацій, але режисер заявив, що це «дешевий мотлох і не формат», і звелів викинути до смітника. Ну, а я подумала: мотлох для одних — це вишуканий артхаус для моєї найкращої подруги!

— Умієш ти радувати естетів, — чмокнула я її у щоку. —Дікуююююю! А в мене якраз у кутку стоїть запаковане ідеальне овальне дзеркало. Давай приміримо, а якщо не влізе чи не підійде за стилем — замовимо нове рамне обрамлення.

Поки ми чекали на майстра, який мав ювелірно вставити дзеркало в цю золоту розкіш, вирішили зайнятися «корисним мазохізмом» — розвісити плакати. Звісно ж, класичні вправи для вокалістів гармонійно сусіділи з мотиваційними постерами про спорт. Бо спів — це ж вам не просто рота відкривати, це справжній триатлон, де замість кросівок працюють діафрагма та зв'язки.

— Кожна поважаюча себе дівчина мусить тримати себе у формі, — з максимально важливим і незламним виглядом заявила я, закріплюючи чергову кнопку в стіну. Говорю собі це щовечора перед сном і урочисто клянуся зранку ж почати займатися зарядкою. Ні, на фігуру мені гріх скаржитися: зріст 170 см, усе при мені — і талія, і стегна, очі, як мама каже, «кольору стиглого горіхового листка», ну і моя фірмова коса нижче попи, через яку я щоразу сідаю у власний плащ. Та й у принципі мій скажений життєвий ритм геть не розташовує до набору зайвої ваги.

— Ти це собі урочисто обіцяєш щовечора, а зранку все одно прокидаєшся з поглядом голодного зомбі й біжиш в обійми найближчого круасана, — скептично хитнула головою Настя, наче читаючи мої найпотаємніші гріховні думки. — І взагалі, у кожного своя ідеальна форма, — додала вона, абсолютно не переймаючись тим, що від чергового круасана її світ не рухне.

— Ей! Я між іншим талановита й струнка! — я зморщила носа, скорчивши найтрагічнішу рожицю ображеної дитини, хоча Настя, як завжди, мала стовідсоткову рацію.

Через дві нескінченні години дзеркало вже красувалося на стіні, сяючи у своїй розкішній золотій оправок. Розрахувавшись із майстром, який дивився на нас із відвертим острахом (мабуть, думав, що ми тут проводимо магічні ритуали), я замкнула кабінет на два оберти, і ми з Настею вирушили пити каву.

Щойно важкі двері стустувалися, у тиші студії сталося те, чого в принципі не могло бути за законами фізики, оптики та здорового глузду.

Ідеально рівна поверхня дзеркала раптом попливла й затремтіла, наче від кинутого у воду важкого каменю. Вода… ні, скло розчинилося в повітрі. Звідти, безшумно ступивши на ворсистий килимок, вийшов високий чоловік у чорному плащі, що пахнув грозою й озоном. За ним — ще двоє. Троє кремезних, озброєних і явно не налаштованих на мирні переговори незнайомців миттєво стали спиною один до одного, автоматично утворюючи захисний трикутник і тримаючи руки на руків'ях прихованої зброї.

— Здається, чисто, нікого немає, — перший чоловік різким рухом скинув чорний каптур, демонструючи вольове обличчя та пронизливі очі. — Значить, ми перші. Схоже, портал нас не підвів.

Другий чоловік, із бездоганною поставою, акуратно й навіть педантично повісив свій дорожній плащ на сусідній пластиковий стілець для клієнтів, після чого зацікавлено підійшов до щойно встановленого дзеркала.

— Давайте залишимося не лише першими, а й єдиними гостями в цьому дивному місці, — сухо промовив він. — Матимемо хоч якусь фору перед настирливими поплічниками Рока.

Він простягнув долоню до витончених фігурок драконів, вигравіруваних на золотій рамі. І… сталося неймовірне. Вони ожили! Крихітні металеві створіння жваво пигнули йому на долоню, задоволено покрутилися, вигинаючи спинки, а потім різко повернулися на свої місця в рамі. Проте тепер їхні пози помітно змінилися: дракони гордо звели голови, наче хижі сторожові пси, що нависли над дзеркальним полотном, перекриваючи будь-який шлях назад.

Троє чоловіків — темноволосий брюнет із королівською поставою (Дарон), холодний блондин та розслаблений шатен — уважно й дещо розгублено оглядали ультрасучасну, затишне облаштування  вокальної студії.

— Дароне, заради всіх богів, де ми взагалі опинилися? — з легким подивом у голосі запитав блондин, обмацуючи блискучий хромований стійковий мікрофон так, ніби це була стародавня інквизиторська зброя.