Розділ 21

Лабораторія бібліотеки після закриття була особливим місцем. Тут горіли лише дві лампи – та, що над столом Еллі, і та, що біля полиць із хімікатами, – і цього світла вистачало для роботи. Пахло старим папером, розчинами, спиртом і чимось іще, ледь вловимим – тим самим запахом, який Еллі любила з першого дня в цій майстерні. Він був для неї запахом безпеки. Запахом того, що можна контролювати. Тут усе підкорялося правилам: температура, вологість, склад розчинів, час реакції. Тут не було місця для демонів, для ниток, для голосів із підвалу. Тут були лише вона, папір і робота.

Вона відчинила сумку, дістала щоденник і поклала його на стіл, підстеливши аркуш фільтрувального паперу. Адам стояв поруч, але не торкався. Він дивився на книгу так, наче чекав, що вона заговорить першою. З тунелів за ними тоді ніхто не піднявся – ні кроків, ні голосів, – і ця тиша досі турбувала Еллі більше, ніж турбувала б погоня.

– Тобі треба сісти, – сказала вона. – Це займе час.

– Скільки?

– Я не знаю. Скільки треба.

Він не сперечався. Сів на стілець біля стіни, склав руки на колінах і більше не відводив очей від щоденника.

Еллі натягнула рукавички – тонкі, бавовняні, які вдягала для будь-якої роботи зі старим папером, – і сіла за стіл. Перший вечір пішов на підготовку. Вона зволожила повітря в камері, приготувала розчин, розклала інструменти: кістяну лопатку, пінцет, тонкі смужки фільтрувального паперу, м'яку щіточку, скляну пластинку для пресування. Вона робила це тисячу разів, і в цій звичності була опора. Руки знали, що робити, навіть коли голова не знала.

Перший аркуш піддався не одразу. Папір злипся від вологи й часу, і вона працювала як хірург – міліметр за міліметром, відшаровуючи один шар від іншого. Адам стежив за її пальцями. Вона не дивилася на нього, але чула все: як він затамовував подих, коли вона зупинялася, і видихав, коли продовжувала. Як кілька разів набирав повітря, щоб заговорити, – і мовчав. Як підводився, підходив до вікна й повертався на місце.

Коли перший аркуш ліг під скло, було вже за північ. Адам пішов до кулера й приніс їй склянку води. Поставив на стіл, біля її ліктя, і повернувся на свій стілець. Еллі відпила й поставила склянку назад. Вона не сказала «дякую». Це й так було зрозуміло.

На другий вечір вона вже знала, що врятувати вдасться не всі аркуші, але більшість. Вона працювала швидше, впевненіше, і між справами читала те, що відкрилося. Перші сторінки були нудні – погода, здоров'я, дрібні події в Ордені, нецікаві нікому навіть тоді, коли їх записували. Але десь із середини записи змінилися. Почерк лишився тим самим, дрібним і нерівним, проте тепер ця людина не розповідала. Вона рахувала.

Еллі підвела голову. Адам дивився не на неї й не на її руки. Він дивився на рядки – так, як дивляться на обличчя, яке не можуть згадати.

– Це Едмунд? – запитала вона.

Адам здригнувся.

– Не знаю, – сказав він. – Минуло надто багато років.

Більше він нічого не додав, і від цього було гірше, ніж від будь-якої скарги. Він відвів очі кудись убік, і Еллі зрозуміла, про кого він думає: про чоловіка, про якого розповідав біля Темзи. Людину, яку він, можливо, любив. Людину, яку не врятував. Вона лише кивнула й повернулася до роботи. Слова тут не допомогли б.

Вона працювала ще дві години, і він сидів поруч, і цей час був наче окремий світ – маленький, теплий, обгороджений лампами й стінами лабораторії. Коли вона нарешті відклала інструменти, Адам вийшов до кухоньки в кінці коридору й повернувся з двома чашками чаю. Одну поставив перед нею. Другу тримав у руці – і раптом завмер, дивлячись на власну долоню, на чашку, на те, чого Еллі бачити не могла. Він сам помітив, що робить, і це його зупинило.

Еллі подивилася на свого нового асистента й промовчала. Просто взяла чашку. Чай був гарячий, трохи заміцний. Як у мами. Як у будь-якому місці, де хтось про когось дбає.

Третій вечір був найважчим. Усі сторінки, які піддалися, були відкриті, і лишалося тільки прочитати. Вона дістала аркуші з-під пресу й розклала їх на столі по порядку, як змогла. Адам цього разу не сів. Він стояв над столом і тримався від сторінок на відстані, наче вони могли вкусити.

Вона почала читати вголос – рівно, майже безбарвно, як зачитують звіт.

– «...Перше зникнення, яке я записав, сталося 1821 року. Зник Томас Гарді, один із молодших охоронців. Ніхто не бачив, як він виходив. Уранці його ліжко було застелене. Одяг лежав на стільці. Самого Томаса не було. І ніхто не пам'ятав, який він був із себе. Навіть я. Я знаю лише, що він був. Бо записав його ім'я».

Вона зупинилася. Адам не рухався. Вона читала далі.

– «...Після кожного зникнення вузол тримається краще. Це помітно. Тріщина вужчає. Дихання в підвалі стихає. Ритуал крові якийсь час майже не потрібен. Я записував дати. Між 1821 і 1845 – двадцять чотири роки. Між 1845 і 1859 – чотирнадцять. Між 1859 і 1868 – дев'ять. Далі – п'ять. Далі – три. Останні записи: місяці. Я боюся того, що це означає. Вузол не стережуть. Його годують. І він дедалі голодніший».

Еллі поклала аркуш. Двадцять чотири. Чотирнадцять. Дев'ять. П'ять. Три. Вона ще раз пройшла очима стовпчик цифр і не знайшла в ньому жодної помилки.

Адам стискав край столу так, що побіліли кісточки пальців.

– Я знав, що там щось не так, – сказав він глухо. – Але не знав, що це можна порахувати.

– Ти не міг знати.

– Я там виріс, Еллі.

– І бачив лише те, що тобі показували.

Він не відповів. Узяв один з аркушів – обережно, за краєчок – і довго над ним мовчав. Еллі не заважала. Вона не знала, що він шукає. І не знала, що він знайде.

– Ось, – сказав він нарешті. – «Перед кожним зникненням ім'я людини проступає на камені біля тріщини. Не вирізьблене, а наче виходить зсередини. Я бачив це тричі. Щоразу людина зникала протягом року. Я пробував попереджати. Ніхто не слухав. Казали, що це збіг».

Він поклав аркуш. Еллі не одразу змогла заговорити.