Інформатор онлайн

— Михайле, привіт! Ми тут, — гукнули молодого чоловіка, який зупинився у дверях невеликого затишного кафе. Коротко стрижений шатен спортивної статури у формі з відзнакою капітана поліції радісно посміхнувся компанії з трьох так само підтягнутих чоловіків у цивільному, віком від тридцяти до п'ятдесяти років. Компанія розташувалася за столиком у дальньому кутку затишного залу, оформленого в стилі української сільської хатини. Капітан стрімко підійшов до них.

— З суду? – з інтересом уточнив брюнет з великою родимкою на щоці і кивнув головою на теку, затиснуту у Михайла під пахвою.

— Так, Кость, з суду, — підтвердив шатен і сів на відсунутий від столу добротний дерев'яний стілець. — Останнє засідання. Все, тепер можна зітхнути вільно — справу закрито. Обвинувальний вирок винесено за всіма статтями. Винні будуть покарані по всій строгості закону! — задоволено посміхнувся капітан і, розстебнувши ґудзики на кітелі, розслаблено відкинувся на спинку стільця.

Брюнет щиро заусміхався і по-дружньому поплескав Михайла по плечу.

— Вітаю, колего! Таку справу розкрили! За всіма показниками висяк був. Якби не Мишкова завзятість! — пояснюючи, повернувся він до інших чоловіків за столом. Старший за віком мав вже сиві скроні і чіпкий, вивчаючий погляд. Той, що виглядав наймолодшим із присутніх, був наголо поголений і вигляд мав франтоватий. Раз від разу він заглядав у смартфон і з кимось листувався у вайбері. Після останньої репліки Костянтина, чоловік закрив свій гаджет і з цікавістю прислухався до того, про що говорили за столом. — Таку складну справу до суду довів! Ви не уявляєте, яке угруповання квартирних злодіїв затримали! Не злодії, а невловимі привиди. Їх так і прозвали.

— Ці упирі крові попили, що не кажи, — посміхнувся Михайло і покликав офіціантку зробити замовлення.

Дівчина Марина, як значилося на бейджі, в білій сорочці з вишитим хрестиком геометричним візерунком, виконаним червоною ниткою, характерним для Волинщини, червоній спідниці на запах, підперезаній поясом з китицями, і чобітках на невеличкому підборі, щиро посміхаючись, підійшла до клієнтів. Вона простягнула меню, ілюстроване фотографіями страв, і стала терпляче чекати, поки клієнт зробить свій вибір. Капітан швидко пробігся поглядом по наданому  переліку і вибрав страви традиційної української кухні.

— Ех, люблю варенички зі шкварками! — підморгнув він дівчині і з явним задоволенням промовив: — Та зі сметанкою! І духмяним узваром абрикосово-грушевим запити — краще не придумаєш. Мені, красуне, всього цього по порції і півпорції борщу з пампушками, тільки без часнику. Мені ще на роботу повертатися. Ех, а так би з'їв!

— А мені ще зеленого чаю, — додатково замовив Костянтин. — Середній чайничок, будь ласка.

Дівчина, дружньо посміхаючись, прийняла замовлення та поцікавилась.

— Вам що-небудь додати? — подивилася вона на старшого чоловіка.

— Поки що ні, — відповів той.  Заперечливо похитав головою і інший.

Марина закрила записник і, повідомивши, що замовлення доведеться почекати десять хвилин, пішла, супроводжувана зацікавленими чоловічими поглядами.

— Гарна, — зауважив Костя, оглядаючи задоволеним поглядом ладну фігуру. Підібране волосся відкривало тонку шию, прикрашену червоним, наче стиглі вишні, намистом, широкий пояс підкреслював стрункість талії молодої жінки.

— Запроси її на побачення. Ти ж у нас один несімейний залишився, — підморгнув Михайло товаришу. — А то після сорока будеш залежалим товаром. Жодна дівчина не подивиться.

— У чоловіка після сорока друге дихання відкривається. Навіть приказка є: сивина в бороду — біс в ребро, — заговорив чоловік, який виглядав самим старшим за столом. — Микола Романович, — відрекомендувався він і простягнув руку для потиску. — Ми з напарником з Васильківського відділення поліції, ваші сусіди. Ось, по ділу завітали до Костянтина Едуардовича.

— Єгор Сергійович, можна просто Єгор, — простягнув у свою чергу руку напарник Миколи Романовича.

— Михайло Федорович, — представився капітан у відповідь, — до мене теж можна по імені, — і по черзі потиснув простягнуті руки. — Радий знайомству.

— Вважаю, що Михайло правий, — продовжив розмірковувати Микола Романович. — Ти, Костя, повинен розуміти, що мужик без жінки — все одно, що перекоти-поле. Куди вітер подме, туди його і понесе. А якщо знайдеш по-справжньому свою жінку, вона стане тобі опорою, тил прикриє, створить затишну гавань, де душею відпочивати будеш після служби. І оціниш тоді всі принади подружжя, а то по койках скакати — не мудрована це справа. Придивися до офіціанточки. Видно, що дівчина гарна. У мене око досвідчене за скільки років служби. Якщо не зайняте місце в її серці, то спробуй.

— А і спробую! — зважився Костянтин. — Будемо йти, телефончик і візьму.

Тим часом до столу повернулася офіціантка Марина з замовленням, несучи повний піднос страв і не підозрюючи, що доля її майже вирішена.

— Добра кухня у вас. Шеф-кухарю від нас подяка, — привітливо посміхнувся Костянтин і допоміг розвантажити тацю із замовленням Михайла і своїм чаєм. — І персонал, як на підбір. Одна іншої краще.

— Дякую, — кивнула дівчина, зарум’янившись від компліменту. — Гості йдуть від нас задоволеними і частіше залишаються постійними клієнтами. У нас є різні дисконтні системи для постійних клієнтів, накопичувальні бонусні карти, якщо вас це зацікавить. Смачного вам, панове, — ввічливо побажала вона і відійшла до іншого столу.