Глава 135. Другий етап Виклику

Анна і Джуліан продовжували обійматись посеред окутаного туманом футбольного поля. Дівчина важко схлипувала, досі не в змозі повністю прийняти той факт, що вони справились.

― Треба ж… ― бурмотів Хантер, ― я і не думав, що цей бісів шолом зможе нам знадобитись… з моїми-то мізками я ніколи б не здогадався використати його отак, ― хлопець зиркнув на м’яч, що досі перебував під шоломом і тепер уже не намагався вирватись.

Зненацька туман довкола розсіявся за долю секунди, даючи можливість усім, хто вижив, зрозуміти, що вони знаходяться посеред вистриженого поля, однак уже не футбольного. Абсолютно точним виявився факт зміни ілюзії. Це могло означати тільки одне ― розпочинається другий етап Виклику.

Хантер та Анна підвелися на ноги, торкаючись спинами один одного, аби оглянути усе довкола. Вижило не надто багато посланців. Явно не більше двадцяти п’яти чоловік. Тільки зараз Анна справді замислилася про те, скільки їх було відправлено сюди в якості гарматного м’яса. А ще більш пригнічуючим являлось те, що вони і самі були ним.

Джуліан зиркнув на траву, де ще донедавна лежав м’яч у шоломі. Тепер там нічого не було. «Як я і думав», ― пролунало в голові хлопця. Рукою він намацав позаду себе долоню Анни й міцно стиснув її. Дівчина не подала виду, та в цю мить вона відчула деяку впевненість у тому, що вони справляться. Та ні… вони зобов’язані справитись! Адже хтозна, що буде, якщо вони помруть в цьому ілюзорному світі. Раптом ці посланці були праві і вони помруть також і в реальності?! Тоді всім їхнім мріям про щасливе життя кінець. Ні, вони не можуть так просто здатися. Вони будуть боротися до кінця і неважливо, які ще випробування доведеться пройти.

Перед початком наступного етапу настрій інфеністи мали бойовий. Та, як усім відомо, справжня сміливість і впевненість присутня рівно до того моменту, як людина стикається із небезпекою віч-на-віч.

Несподівано по всьому полю, на якому вже починали згущуватися у групки посланці, котрим вдалося вижити, пронісся роботизований жіночий голос:

― Вітаю усіх, хто пройшов перший етап. Ви неймовірні сміливці і довели це на практиці! Сподіваюся на грандіозне проходження вами другого етапу Виклику, ― голос жінки звучав обнадійливо. Та раптом його змінив льодяний тон: ― А хоча ні, певна річ, не сподіваюся! Моє завдання ― не дозволити вам пройти до кінця! Тож будьте готові скласти свої голови тут і зараз!!!

Вона проричала так сильно і моторошно, що Аннина рука аж здригнулась. В ту ж мить Джуліан міцніше стиснув її і поруч з вухом дівчини пролунав його голос:

― Чш-ш, все буде гаразд. Я не дозволю нам померти у такій дурні.

Тим часом довкола них уже зібралися й інші посланці. Серед них були жінки, чоловіки і навіть діти. Також Анна була впевнена, що бачила серед них всіх стареньку худу бабцю. «Певне, будучи посланцем, вона могла бігати наче в молодості, а тепер… як вона узагалі пройшла попередній етап? Мабуть, просто пощастило з’явитися в ілюзорному світі ближче до того часу, як ми знайшли ключ», ― промайнуло в голові Анни. Разом із тим вона помітила, що Джуліан також витріщається на бабульку. Погляд дівчини сковзнув по обличчях і вона помітила позаду всіх загадкову особу у капюшоні, чиє лице неможливо було розгледіти.

І тільки Анна забажала роздивитись незнайомця, як знову прозвучав роботизований голос:

― Позаду вас ― стіл із предметами. Оберіть той, який, на вашу думку, зможе допомогти вам пройти другий етап Виклику.

Усі блискавично озирнулися. Позаду них вже стояв довгий білий стіл із найрізноманітнішими предметами. Були там настільна лампа, медична маска з респіратором, комп’ютерна мишка, папірець із надрукованою на ньому веселкою, ножиці, скляна ваза, червоний маркер…

І усі як один кинулись налітати на той предмет, який одразу ж запав їм в душу. Прямо на очах у Анни хтось вихопив маркер, а ще хтось схопив медичну маску, тут же відходячи в сторону. «Чорт, і як же зрозуміти, що нас чекає на цьому етапі Виклику? Усі ці предмети… вони до біса різні і… жодного уявлення», ― Анна спостерігала, як просто на її очах один за одним розбирають предмети. Було схоплено навіть футбольні кросівки із шипами, боксерські рукавиці, теплу вовняну куртку і футбольний м’яч.

― Треба щось обрати… ― прошепотів Джуліан поруч із вухом Анни.

Дівчина сковзала очима по предметах. Хантер потягнувся до ножиць… та в ту ж мить прямо з-під його пальців їх вихопила та сама бабулька! Хлопець серйозно шокувався і міг лиш спостерігати, як вона із задоволеним обличчям дріботить геть, притиснувши ножиці до грудей.

― Бісова старушка, ― вилаявся Джуліан собі під ніс. ― Взяла єдиний предмет, який можна використати в якості зброї.

Тим часом Анна уже тримала в руці прапор США, роздивляючись його, наче вперше бачила.

― Нащо ти це взяла? ― вишкірився Хантер.

Та коли поглянув на стіл, второпав, що більше предметів, окрім простого білого аркуша паперу, не залишилось.

― Серйозно?! ― хлопець озирнувся до групок посланців, що стояли осторонь. ― Бляха, надіюсь, у цьому завданні нам доведеться будувати з паперу літачки… ― і, зіжмакуючи листок паперу в руці, разом із Анною підійшов до групи інших посланців.

В ту ж мить роздався жіночий роботизований голос:

― У цьому етапі вам знову доведеться зіграти у вже знайому вам гру. «Світлофор»! Правила такі ж, як були у вашому дитинстві! Ключ дістанеться тому, хто встигне перебігти по другу сторону лінії… ― погляди усіх посланців і Анни з Джуліаном в тому числі скерувалися в сторону широкої білої лінії, намальованої по траві в п’яти метрах попереду. Туман за лінією розвіявся одночасно із словами роботизованої тітки і стало видно височенну дерев’яну стіну, котра, здавалося б, сягала у всі три сторони безкінечно. ― І вирішить там задачку. По суті, задачка елементарна. Вам потрібно провести ключ крізь лабіринт до однієї із трьох лунок. Витягнути його можна тільки через одну із них. Яку ж саме ― доведеться з’ясовувати вам під час гри.