Історія 4. Коли все стає неважливим...

У мене було ще так багато планів на життя… Ба більше, я не хотіла жити абияк — я хотіла жити щасливо, яскраво, з насолодою. І в цьому немає нічого незвичайного, бо так хочуть жити всі. Жити, не думаючи про завтра, і водночас думаючи про нього.

Наприклад, про те, у яку країну ти поїдеш влітку. Я от дуже хотіла побувати у Греції. Егейське море і його бірюзова вода… Я часто подумки бачила себе в тому морі, у хвилях, крізь які просвічують мої пальці на ногах. А ця магія островів — Санторіні, Міконос, Крит, Родос… Здається, вони вселялися мені в душу, хоча їх ніколи не бачили мої очі… і вже не побачать.

А Афіни та Акрополь? Це ж центр античної цивілізації! І, звісно, грецька їжа — свіжа фета, оливки, морепродукти. Мої смакові рецептори завжди шаленіли від цього. Греція здавалася мені тією самою гармонією між тілом і душею, між сучасністю та легендою, яка вічно житиме серед руїн античності.

Та мушу визнати: я таки постала серед руїн. Проте не амфітеатру, а власного життя.

Почуваюся Персефоною… Чули цей грецький міф? Юну богиню весни викрав Аїд, коли вона збирала квіти на лузі. Він був володарем підземного царства, а там — смерть і темрява. Проте їй вдалося повернутися, повернути весну свого життя. А мені — ні… Для мене дороги назад немає. Для мене лиш темрява. Я скоро навіки віддамся Аїду.

Надворі весна… Як символічно. Весна — це прагнення до життя, відродження після смерті, своєрідне воскресіння. Сьогодні значно потепліло. Вперше за останній тиждень. Та на душі холодно, в очах волого, на серці паршиво. Так, наче ця весна прийшла до всіх, окрім мене. Або ж вона прийшла по мене…

Ненавиджу весну, хоча все життя її любила.

Але нещодавно усе це стало вкрай неважливим. Усі ці прикметники — щаслива, успішна, різнобарвна — просто відпали як непотрібні. Залишилося лише одне слово — жити.

Тепер я просто хочу жити.
Тепер я просто не хочу померти.

Кілька днів тому я дізналася, що не доживу до літа. Мені сказали, що у мене дрібноклітинний рак легень. Підступна зараза, здатна вбити тихо і швидко.

Я завжди думала, що онкологія — це довга і виснажлива боротьба між життям та смертю. Коли жмутами випадає волосся у душі, коли блюєш від хімії і таке інше. Але виявляється, все може бути значно спокійніше. Значно непомітніше. Аж поки тобі не скажуть: уже занадто пізно. Вам залишилося кілька тижнів. Максимум місяць.

У мене вже метастази у печінці, кістках, наднирниках і навіть у мозку. Найбільше мене «вбиває» той факт, що цей вид раку найчастіше пов’язують із курінням, але я ніколи не палила. Навіть не пробувала. Я завжди слідкувала за своїм здоров’ям.

І ви запитаєте: як же так сталося, що я не помітила рак?

Насправді симптоми були. Але вони могли бути у кожної людини, яка багато працює. О так… я багато працювала цього року. Бо я так хотіла поїхати у Грецію!

Власне тому у постійній втомі та легкій задишці я звинувачувала стрес. Ну, а кашель… що ж… у ньому було винне ГРВІ. Я часто на нього хворію. Особливо взимку, як і багато людей.

Але тепер я не поїду у Грецію. Чому? Бо гроші я витратила на обстеження, яке не дало мені нічого, крім вироку.

Як думаєте, що я відчула, коли дізналася про свою онкологію? Нічого. Лікар говорив до мене, про мене, а я ніби нічого не відчувала. Я сиділа і слухала це все, і не розуміла — і водночас розуміла. Мені здавалося, що це все не про мене. Це мене не стосується. Це не може стосуватися мене! Ніби це неправда. Ніби це якийсь дурний, чорний жарт. Але нічого не мине. За місяць, можливо за два, мене вже не буде. За місяць вже мину я…

Мої думки звучать депресивно… знаю. Та, враховуючи ситуацію, хіба може бути інакше? У мене — вже ні. Звісно, я не збираюся замкнутися у чотирьох стінах і плакати там до кінця свого життя. Хоча, якщо чесно, звучить так, ніби я зібралася жити до ста років. По правді, я не знаю, що хочу робити ці кілька тижнів. Порадите жити на повну? Що ж, важко відчувати життя, коли в тобі вже коріння смерті. Ти вже нею отруєний. Аїд уже дихає тобі в потилицю. Не дуже хочеться веселитися і реготати. Мені здається, таке не личить для Персефони. Хіба ні?

А ще ця Персефона ніколи не кохала. І за це мені прикро найбільше.

Я не пережила найголовнішого у житті. Те, заради чого люди жили. І те, заради чого люди помирали. Те, що оспівували у піснях і писали у віршах. Я перечитала чимало книг про кохання. Це був мій улюблений жанр — завжди. Серце щоразу завмирало від цих трьох слів: я тебе кохаю. Але ще більше моє серце завмирало від думки, що це все у мене попереду.

Можливо, цього літа я мала закохатися… десь там, у Греції. Йти з коханим за руку і дивитися крізь аквамаринову воду на наші ноги. Сміятися так, щоб наш сміх звучав, як відлуння в амфітеатрі. Як же я цього хотіла. Я так хотіла закохатися. Навіть більше, ніж бути коханою. Тепер мені залишилося єдине — кохати життя, а не людину. Кохатися у тих кількох тижнях, які ще люблять мене.

Час спливає так швидко… Я почала думати про все це вранці, а ось уже вечір. Я почала мріяти про все це, здавалося, лише на початку життя, а виявляється — це його кінець. І всі мої мрії помруть разом зі мною. Та Греція все ще стоятиме. Море все ще пеститиме чиїсь ноги, і хтось співатиме пісні про кохання… але не для мене.

Моє обурення стихає, натомість приходить прийняття. Невідворотність більше не здається вироком — радше фінішем. І я хочу йти до нього повільно. Проживати кожен свій день як останній. Бо зрештою якийсь із них і справді буде останнім — просто я не знаю, який саме.

Персефона думає, що померти навесні не так уже й погано.

Квіти саме розквітають.

Хіба ні?

###