Глибоководні інтровети. Розділ 3.4

  Але не були б наші мами, мамами, якби так легко усе закінчилося. Вони одноголосно наполягли, що таки бодай родинний святковий захід треба влаштувати. Бо що ж скаже тітка Мирослава, а Галя з дачі, або сусідка з першого поверху — Валентина. Та, напевно, навіть документацію веде щодо усіх подій. То була б халепа року, якби таке від неї приховати! Ми з Вітею як не відпиралася, проте відразу були, як то кажуть, слабшими у цьому протистоянні. 

Невеличке родинне частування вже досягло списку з п'ятдесяти осіб, і тут Вітя таки не витримав:

— Мамо, а хто такий взагалі ось цей Пилип Горобець? — невдоволено питав Вітя, перечитуючи список. 

— Та це по батьковій лінії.

— А конкретніше? — Стояв на своєму мій наречений.

— Ну це твого батька двоюрідний брат чи сват…ай, Вітьку, — і собі пирхнула його мати, — Дай сюди список! От воно тобі треба?? Ти..ти взагалі його не пам'ятаєш! — відрізала.

— Ага, — похитав головою Вітя, — Значить викреслюємо, — Вихопив він список назад з рук Валентини Іванівни. Потім взяв чорний маркер і замалював ім'я Пилипа Горобця, — Рухаємося далі. Хто така Ігнатія Каримівна, — аж примружився Вітя поки прочитав.

— Твоя перша вчителька, — швидко відповіла його мати.

— Хто?? — аж очі вирячив Вітя.

— Кажу вчителька твоя перша! — підвищила голос Валентина Іванівна, — Ну, забудько ти! А тепер ще й не дочуваєш чи що? Ц-ц-ц, — похитала головою, — Як же невдало ти став забудьком перед самим то весіллям, — гигикнула. 

— Мамо, — вже ледь стримував себе Вітя, а я мовчки стискала його коліно під столом, таким чином виявляючи свою підтримку, — Яким боком до нашого з Мариною весілля моя перша вчителька??

— Так, я твою, Мариночка, теж вписала у наш список, — втрутилася вже моя мама, а ми з Вітьком лиш мовчки перезирнулися, бо тільки, що дізналися про існування ще одного списку. 

— А це що не спільний список, чи як? — закліпав очима Вітя, а я разом з ним. 

— Ну потім перепишемо все на один листок і буде спільний, — пирхнула моя мама, — Теж мені знайшли проблему, — А взагалі у нас ще один є, тут більш віддалені родичі, але їх обов'язково треба покликати, бо… — говорила витягуючи ще один листочок з купою імен, яких було ще більше ніж на двох попередніх разом взятих. 

 — Ні, ну це вже ні в які рамки, — обурився Вітя вихоплюючи з її рук список. Потім зім'яв його і поцілив ним в сміттєве відро. Тепер наші мами перезирнулися між собою, невдоволено хмикнули, але таки змовчали. 

— Ну то давай, Іванівно, і свій додатковий список викидай, — пирхнула моя мама до Вітіної, — Щоб, так би мовити, по чесняку було, — Та витягла список десь з глибини сумки, але таки викинула. По вигляду здавалося, що там не розмір альбомного листа, а цілий ватман. 

— Повертаємося до основного і єдиного списку, — трохи твердіше говорив Вітя.

— Єдиним він стане тоді, коли ще наших родичів туди впишемо, — додала моя мама, на що Вітя лиш закотив очі.

— Першу вчительку викреслюємо, — говорив, зафарбовуючи чорним кольором її ім'я. 

— Ех, Вітя, Вітя, — з сумом похитала головою його мати, — Вона тобі перші цифри пояснила…писати, читати навчила. Знання вклала в голову твою, — давила на жалість, — Шмарклі твої підтирала, за руку в столову водила, — говорила таким голосом, що мені здавалося вона зараз сльозу впустить. 

— Ага, тільки от в неї таких першачків після мене вже цілий табун перейшов. Як почнуть її всі на весілля до себе запрошувати, то розориться Ігнатія Каримівна! А ви знаєте, мамо, у вчителів зарплати мізерні, ну…не жаль вам її? 

Валентина Іванівна примружила очі, але таки змовчала. 

— Рухаємося далі, — впевнено заявив Вітя, — Тарас Клименко. Перший раз таке ім'я читаю, їй Богу, — говорив Вітя чи то до себе, чи то до мене. На що його мати швидко вирвала список з рук і аж якось навіть почервоніла. Розізлилася чи що? 

— Вітя, не страждай дурнею, повір мамі на слово. Тарас Клименко має бути. Крапка. Недаремно ж я його червоною ручкою написала. 

— Я навіть гадки не маю, хто це!

— Нічого! Ти теж он місць тому навіть гадки не мав хто така Марина, а гляди вже одружився! — закатала його залізобетонним доводом Іванівна. 

— Це сантехнік, — мило всміхнулася моя мати, — Знаєш дуже важлива людина в господі. Най буде! 

— Господи, Боже Святий, дай мені терпіння! — благально звів очі догори Вітя, — Якщо ми почнемо запрошувати всіх знайомих і малознайомих людей то весілля перетворитися на балаган, а може й взагалі в ураган перейде!

Але тут мені в голові блиснула здогадка щодо цього Тараса. Я поглянула на свою матір, а вона мені дружньо моргнула. Все ясно з ними. 

— Я думаю, знадобиться, — взяла я Вітю за руку, — Нам якраз треба санвузол робити на квартирі, от може що підкаже нам цей Тарас, — підморгнула я вже до його матері.

— Во… — аж оживилась та, — Бачиш яку я тобі розумну дружину знайшла! Дякувати Богу маєш за неї день і ніч! 

— Безперестанно! — додала вже моя мама. 

Список помалу скорочувався, мами все більше обурювалися, але їм, як і нам, діватися було нікуди. 

— Завтра продовжимо, бо нам ще з Мариною треба в салон з'їздити, сукню їй весільну вибрати, — сказав Вітя полишаючи список та з теплом дивлячись на мене. 

— Салон? — перезирнулася Іванівна з моєю мамою, — Ви гроші зайві маєте, чи як? 

— Та з вас там зараз три шкури здеруть! — підтримала її Петрівна, — На ринок треба їхати, ось куди! На ринок!

Така установка прозвучала як вирок. Якщо для нормальних людей, то місце де можна поторгуватися і справді купити дешевше, то для нас з Вітею то місце де ми навпаки, мабуть, залишимо всі гроші. Бо ж відмовляти не вміємо? Нам якщо замість кілограма наважать два, то ми махнемо головою і скажемо, що все нормально. Але ж яке там нормально! 

— Ми з вами поїдемо! Бо ви ж навіть губу розкрити до пуття не вмієте. Вам зараз впихнуть якесь страхіття, а ви навіть і не відмовите, — говорила Вітіна мама рішуче встаючи зі столу.