Глибоководні інтровети. Розділ 3.3

   За кілька тижнів листувань і, спершу, мовчазних зустрічей, ми таки договорилися щодо спільного прізвища. Вирішили, що Морквини куди влучніше для інтровертів ніж капустови. Бо моркви, вони ж теж, ховаються під землею, як і ми з ним прагнемо сховатися від усього світу, але більше не хочемо ховатися один від одного. Зізналися один одному в почуттях по тихому, розписалися по тихому, але ж мамам таки доведеться сказати. Не хотілося говорити до розпису, бо ті б однозначно наполягали на весіллі. А це знову шум і купа людей. Доводилося б запрошувати якусь тітку Світлану з якою ми лиш раз бачилися, двоюрідного діда Ігоря, з яким я взагалі ніколи навіть не говорила і ще купу незнайомих мені людей. От нащо воно нам?

— Мама, дзвонить до мене уже вп'яте, — закотив очі Вітя, — А ти знаєш, що якщо до мене дзвонять більше ніж три рази на день, я починаю дратуватися, — важко зітхає.

— Ти? Дратуватися?? — сміюся зі свого нареченого з яким зовсім нещодавно навіть заговорити боялася. А ось ми з ним вже пара, — Ну йди послухай її, бо я певна, що говоритиме переважно вона, — підбадьорюючи всміхаюся йому. 

Віктор важко зітхає і підносить слухавку. Дивлюся на нього і дивуюся його витримці. Він вже хвилин двадцять вислуховує мамині тиради про життя, одруження, і тому подібне. Але недовго я насолоджувалася тишею, бо і до мене подзвонила моя мама. 

— Привіт, Мариночко! Сьогодні часом не купуй “Мівіни”, я в гості приїхала. Ми з Валентиною Іванівною знову вирішили почаювати в тебе…ну якщо ти розумієш про що я, — додала напівпошепки.

— Знову Вітя прийде? — питаю поглядаючи на Віктора, що все ще слухав і свою маму. 

— Прийде…прийде! — ледь не фиркаючи говорила мені моя мама, — І сподіваюся більше не піде вже.

— Ну тоді вже і якусь святкову вечерю приготуйте, ну там свічки якісь купіть, щоб романтики навіяти, — хихикаю, підморгуючи Віктору.

— Мариночка, це ти? — здивовано перепитує мене моя мама.

— Та я. Я! — відповідаю заливаючись сміхом. 

— Я думала може який двійник твій, — досі дивується з моїх слів мати, — Ну хоч сподобався тобі той Вітя? 

— Сподобався, — відповідаю щиро, поглядаючи на нього з теплом. Поруч з ним дійсно хочеться розінтровертитися і говорити. Багато говорити. 

— Та ні, — пирхає моя мама, — Це таки якийсь твій двійник. Зроду такого не було, ну, — чую як плескає вона у долоні.

— Все, мамо, ідіть, щось там приготуйте з Валентиною Іванівною, а то договоримося до того, що справді “Мівіну” їсти доведеться, — сміюся, — Де ж так годиться зятя приймати.

— І то правда, Мариночко, і то правда, — заметушилася моя мати, — Добре, кличу Валентину Іванівну і щось приготуємо разом. 

— Все, мамо, бувайте, — даю їй відбій, а Вітя підходить до мене, бере за руку, але так несміливо, ніби робить щось заборонене. По сторонах озирається. Відчуваю його теплі пальці поверху моїх. Хочеться сховатися в ньому як мушлі якійсь. Закритися десь там всередині його серця від всього світу. 

###

Тихо заходимо в хату. А в хаті тишею навіть не пахне. З кухні доносяться дзвінкі розмови наших мам:

— Боже помилуй, а це що? — чуємо як важко дихає і плескає в долоні моя мама.

— Свічки, що! — буркає до неї Валентина Іванівна.

— Це? — чуємо, як моя мама дістає щось з пакета, — Так це ж якісь могильні лампадки, а не свічки! — заглядаємо у шпаринку дверей і бачимо, як вона тримається за серце.

— Не вигадуй, Петрівно! — гиркає до неї його мати, видираючи свічку з рук, — Нормальні свічки! Сама просила купити, щоб їм атмосферу “романтик” влаштувати! Чим це не “романтик”, га? — питає тикаючи тій в обличчя свічкою, благо не запаленою. 

— Кажу тобі, Іванівно! Я такі торік на цвинтар носила, а ти на стіл романтичний принесла.

— Ой, та нічого не буде! Але от якщо і цього разу нічого не вийде, то ти такі мені на могилу носитимеш! Боже, як же я хочу внуків вже! — говорила його мати чи то до моєї, чи й справді молилася вже. 

Ми з Віктором ледь сміх втримували, спостерігаючи за тим, як “лампадки” займали місце на столі. Чудні ці наші мами, їм би собі чоловіків підшукати, а не нам. 

— Мамочко, привіт, — показуюся на кухні  з Віктором. 

— О, доброго вечора, — відповідає нам Валентина Іванівна, що якраз розпалила останню свічку, — Ви так вчасно, а головне разом з'явилися.

Мама моя дивиться на нас скоса наче й підозрює що. 

— Разом сідайте…разом, ось так! – керує нами Вітіна мати, — Ні, ну чудова була б пара, скажіть Петрівно?

— Аякже, а внуки які чудові вийдуть, — підтримує подругу мати, — Ммм, — робить протяжно і ще головою похитує. 

— Ну…взагалі у нас для вас новина є, — починає несміливо Вітя, а мовчки його підтримую стискаючи руку під столом.

— І яка ж? – майже одноголосно запитують наші мами.

— Я одружився. 

Валентина Іванівна як пила чай, так і завмерла з горнятком в руці. Лиш мовчки з почуттям провини глянула на мою матір. По її обличчі видно було, подумки вона уже цей вечір накрила лампадкою. 

— Як одружився? — спитала, тихо ставлячи горня на стіл, — Коли? На кому?

— Ну на тій дівчині, що ви мені сватали, — пояснює Вітя, а я сиджу як на голках вся.

— На…на якій то дівчині? — запинаючись питає його мати. Видно дуже незручно їй перед моєю. Певно не одну вона вже йому дівицю сватала, от і хоче уточнити, — Так…так, не робиться Вітю. Як то отак взяв і одружився? Я не розумію? — плавно переходить Валентина Іванівна з позиції шокованої, до позиції нападниці, — А як же святкування, родина….Марина, врешті-решт, — киває на мене очима. 

— А це, до речі й вона, – посміхається Вітя.

— Що вона?? – запитує його мати вже геть збита з пантелику.

— Ну моя дружина…, – пояснює він посміхаючись мені. 

— Моя Маринка? – не витримує моя мати цієї інтриги.

— Так, — коротко відповідає він піднімаючи наші руки та демонструючи обручки. Наші мами перезираються, і знову дивляться, то один на одного, то на нас з Віктором.

— Діти, — плескає в долоні його мати, — Та як же так? Ну, хіба так можна? А як же святковий стіл? А …