Глибоководні інтровети. Розділ 3.2

Розділ 3.2

Десь за хвилин десять почувся дзвінок у двері. Такий короткий, писклявий. Так дзвонять коли, сподіваються, що їм ніхто не відчинить. Хихикаю, сама до себе. Певно мій “наречений”. 

— Синочку, де ж так довго ходиш? — чую голос Валентини Іванівни. З її звернення до сина в писклявій формі в голові зароджується припущення, що він малого того, що інтроверт, так ще й мамин синочок. Просто вбивче комбо! 

— Мамо, — чую, як він наче як відпихається від неї, може і є в ньому який стрижень? — Нате, ось приніс вам те, що просили, беріть і я йду, — чую його голос і в душі радію. “Вали, вали!”

— Куди? — зупиняє його голос Валентини Іванівни, а познайомитися, як же культура? — не бачу, але думаю він так само зараз закочує очі як і є, — Це Леся Петрівна, — представляє вона йому мою маму.

— Я Віктор, — чую його доволі приємний голос.

— Дуже приємно, Вітічка, дуже сину, проходь, — чую, як запрошує його моя мати, а це все, від неї вже не відкараскатися.

— Та я поспішаю, — намагається тримати оборону Віктор.

— О, куди це ти поспішаєш, робочий день вже закінчився та й в тебе був вихідний! — чую як суворо відрізає шлях до відступу його мати.

— Вітю, ти ж он стільки смакоти приніс, поїси з нами та й підеш собі з Богом, — пропонує йому моя мати.

“Ох, Вітя, Вітя, схоже немає в тобі таки стрижня! М'якотілий ти інтроверт, як і я. От і томися тепер в компанії двох нав'язливих жінок!” — бурмочу собі під носа, я ж то в себе в кімнаті. У відносній безпеці. 

Радію, що я в безпеці. Поки що. Хоч розумію і те, що наша зустріч з Вітею таки неминуча. За кілька хвилин чую стукіт у двері. Розумію, що якщо не відчиню, мама ті двері винесе. Неохоче встаю і відкриваю.

— Ее….доброго дня,  — всміхається мені мій “наречений” тримаючи в руках ті самі четвертинки, які я так хотіла. — Вам тут просили передати, – простягає мені тарілку несміливо.

— Сину, ти в кімнату зайди, то не гарно через поріг передавати та хоч ім'я в дівчини запитай! — підпихає його за плечі Валентина Іванівна, на що ми з ним одночасно закочуємо очі. Він проходить, певно планує залишатися тут недовго, а я поділяю його думки. Беру з його рук тарілку і простягаю йому руку першою:

— Я Марина! — говорю, вичавлюючи з себе подобу посмішки.

— Віктор, — каже мені. І тут ми обоє чуємо як двері зачиняються. В серці бринить якась незрозуміла тривога. А потім кілька поворотів ключами і я розумію, що нас замкнули.

– Гарна робота, Петрівно, – чую задоволений голос його матері, а Віктор налякано дивиться, то на мене, то на двері. 

— Та не їстиму я тебе, – кажу йому, — Посидимо собі тихенько та й відчинять нас, не хвилюйся. 

Віктор мовчки сідає на крісло, закладаючи ногу на ногу, а я беру тарілку і сідаю на своє ліжко. 

— Ну тепер можна і чай попити, – хіхікають наші мами, а нам з Віктором не до сміху. 

“Чаю попити” — фиркаю сама до себе. Скільки ж у вас того часу вміститися може, — обурююся у своїй голові.

Сидимо, мовчимо, навіть не пікаємо. Їсти так хочу, скоса поглядаю на четвертинки, що він приніс. 

— Ти якщо голодна…то не соромся, їж, — пропонує мені Віктор, а сам теж бачу їсти хоче.

Я встаю, беру тарілку до себе на диван. 

— Що ж, їх купив таки ти, а їстиму я, іронія долі, — вирішую пожартувати, поки в моїй голові зародився більш менш нормальний жарт. 

Він криво посміхається і я розумію ситуація тупикова. Ненавиджу говорити, а тим паче  з незнайомцями! Ну і мовчатиму, але ж певно треба поділитися, бо бачу, що прирекли його на голодну мовчазну смерть. Але язик, як завше, не рухається. Завмер, як і сам Віктор. І що мені з цим усім робити? Я сама вибрала такі двері, щоб замикалася на ключ, і що…сама ж собі халепу підлаштувала! Не розумію, коли моя мама встигла ключ поцупити, от проворна ж!

— Може поспілкуємося? — питає Віктор, а оце от несподівана заявочка від інтроверта. Озираюся на Віктора, але бачу, що він махає мені телефоном. Тепер розумію про що він. Краще десять разів написати ніж один раз подзвонити! Це точно про нас. Встаю, швидко пишу свій номер на клаптику паперу, віддаю Віктору, і за кілька хвилин мені приходить від нього смс. 

“Якщо ви зараз не почнете їсти ці четвертинки, тоді їх з'їм я” — пише мені, а я всміхаюся, таки він справді голодний.

“А чого це ви, Вікторе, не були таким рішучим коли їх замовляли?” — зухвало відписую ще й припідношу брову і тикаю смайл. 

“На жаль, функції написати до продавця там не було “ — відписує, а ми обоє посміхаємося і переглядаємося.

“У вас дуже мила посмішка, Марино))” — читаю, і ще більше всміхаюся. Ну, не такий вже і зануда, і наче навіть досить так нічого, — говорю сама з собою в голові. До речі для інтровертів, то норма. Ну говорити з собою.

“Дякую, думаю варто перейти на ти”, — впевнено відписую.

“То ти будеш їсти чи ні?” – вкотре пише він.

“Ні, я вже настільки зголодніла, що, мабуть, жертиму” – пишу і зубатий смайлик ще ліплю, від чого всміхнувшись наречений показує і свої зуби. 

“То поділишся?” – запитує несміливо поглядаючи на тарілку з їжею.

— Вони, що там повмирали, Петрівно, чи що? — несподівано чуємо під дверима голос.

— Та хто їх знає, може й справді вмерли мовчазною і самотньою смертю, — буркає моя мама, — Треба відмикати, мабуть, — важко зітхає.

А мені від того в душі якесь розчарування розплилося. Тільки почали спілкуватися і на тобі…Чуємо як провертається ключ, кілька секунд і двері таки відімкнули. 

— Не знаю, Петрівно, таких відлюдьків, мабуть, тільки могила виправить, — сумно зітхає Валентина Іванівна, — Як замкнули їх, так і сидять, — розвела руками. 

— І не їли нічого, — говорить моя мама дивлячись на тарілку.

— Та як же вони їстимуть як язики попроковтували? — все ще бурчить його мати, а ми сидимо як два телепні та мовчимо.