Історія 3. Глибоководні інтроверти

Розділ 3.1

Як же я ненавиділа свою роботу! От просто до кінчиків власних пальців, які не раз аж ходором ходили після важкого робочого дня. І ні це не через важку фізичну працю, а через нестерпну моральну! 

   Я інтроверт, причому затятий, глибоководний. Я радше поспілкуюся сама з собою ніж з кимось з людей. Не дуже люблю спілкування, а точніше майже не переношу! Особливо з людьми незнайомими, невідомими, далекими. І ось так вже склалося, що в моїй роботі без спілкування з ними ніяк. Я працюю касиром у супермаркеті побутової хімії. І повірте мені, що хімія, яку я продаю, не така їдуча, як ті люди, яким я її продаю. Мене так знуджує за день в сотий раз запитувати: готівка чи картка, пакет потрібен, картку на знижку маєте, можливо бажаєте оформити…і це повірте мені ще далеко не весь список. Звісно, є хороші люди, але більшість…

   Одного разу, в одному із супермаркетів, я помітила на касі глухоніму дівчину. Вона намагалася на мигах пояснити щось покупцям і безперестанку тикала на табло пальцями, бо не могла сказати, яку суму, ті мають їй дати. І тут, мені в голову стукнула ідея. Я вирішила це повторити й на своїй роботі, щоб трохи менше спілкуватися. Деякі люди сприймали це розуміюче, деякі просто йшли на іншу касу, деяких це дратувало. Але найбільше це роздратувало мого начальника, який довідався про мій такий експеримент. Як він кричав, це щось із чимось. От тоді то я реально ледь глухою не стала. Одним словом все провалилося і моє щастя тривало не довго. 

   Тож зараз, злюща як вовк, і в такій же мірі голодна, я йду в супермаркет, що по дорозі до мого дому. Зупиняюся коло відділу з готовою їжею і вибираю чого б мені хотілося. Погляд падає на курячі четвертинки, які ймовірно, тільки нещодавно приготували. Поруч з'являється ще один покупець, що теж на них поглядає. Але продавчині ніде немає, мабуть, на кухні готує ще одну порцію. Для цього треба її покликати, але як же не хочеться. Покладаю надії на того самого покупця, але схоже він теж чекає дива як і я. Секунди переростають у хвилини, але продавчиня все не з'являються. Той, інший, робить якісь немічні потуги зазирнути всередину кухні, але це геть ні до якого результату не приводить. Видихаю. Схоже ще один інтроверт, та щоб його! Коли минає п'ять хвилин я здаюся і йду геть. Хапаю пачку "Мівіни" і чешу на касу. Востаннє поглядаю на відділ готової їжі й аж терпну. Тому покупцю пакують соковиті четвертинки. Таки дочекався гад! Ще більше злюся, але коли касирка запитує мене чи потрібен пакет, я мило посміхаюся і кажу що ні. А навіщо мені на пачку "Мівіни" пакет??

   Ще одне випробування чекає на мене в маршрутці. Я стою коло задніх дверей і скоро моя зупинка. Треба крикнути водію стандартну фразу: "Водій на зупинці зупиніть!", але язик наче прилип. Оглядаю поглядом повний транспорт шукаючи свого рятівника. Але ніхто так і не сказав замість мене цю золоту фразу, тож маршрутка не зупиняючись проїхала повз. Розумію, що доведеться пиляти зайву зупинку назад. Збираю всю волю в кулак, щоб хоча б на наступній зупинці крикнути цю фразу.

— Водій на зупинці, — говорю в надії, що мій слабенький голосок дійде аж до переду.

   Якийсь вусатий мужик здивовано здіймає брови до гори та прочищає вухо.

— Паночко, вам треба вийти? — запитує, витріщаючись на мене, на що я розгублено киваю. — Водій на зупинці!! — чую я його грубий бас, що звучить як сурма крізь весь транспорт. Вдячно киваю. — Голосніше треба говорити, що ви як каші не їли, — сміється до мене рухаючи своїми вусами, наче якийсь жук. 

   Благо, маршрутка таки зупиняється і я нарешті виходжу. Та виходжу, на жаль, лиш з маршрутки, а хотілося б з цього світу. Світу, що кишить людьми, як тарганами. Які полюбляють заповзати в чужий простій і там паразитувати. 

Ось кілька секунд і я буду вдома. У цілковитому спокою. Провертаю ключ, а він не провертається. Тут є два варіанти, або мене обікрали, або зараз обкрадатимуть мій спокій. Повільно штовхаю двері та заходжу. Таки другий варіант, адже за столом вже сидить моя мама чаюючи з якоюсь своєю подругою. 

— О, привіт, Мариночка, — всміхається мені, — Ми вже тебе зачекалися. Проходь їсти будеш, — каже мені привітно тягнучись обійматися.

— Привіт, мамо, — видавлюю з себе максимально приязно, — І вам доброго вечора, — звертаюся до її подруги, — Я Марина, а ви? — запитую ради ввічливості, а не з цікавості. 

— А це Валентина Іванівна, – сміючись говорить мені мама, — Твоя майбутня свекруха, — додає підморгуючи своїй подрузі, на що та привітно простягає мені руку для привітання.

Я мовчки витріщаюся і простягаю їй руку теж. Ще цього мені бракувало! 

— Я не голодна, мамочко, — брешу як дихаю, а в самої аж шлунок зводить так їсти хочу. Але спокій мені важливіший.

— Угу, не голодна, — несхвально киває, — То ти ось цим значить харчуєшся, Мівіною? — суворо запитує мене, а я закочую очі, — Ну нічого я на тиждень приїхала, відгодую тебе.

На тиждень — кружляє в мене в голові? Звучить як вирок, не смертний, але все ж…

— Ну йди переодягатися в щось покраще, бо зараз наречений твій прийде, і їсти щось нормальне принесе, — буквально виштовхує мене мама з кухні. 

І гаразд з ними, цей день з самого початку не задався. Якось переживу. Не вперше і не востаннє!

— Ну як тобі моя Мариночка? — чую мамин голос, а я ще навіть не встигла за двері вийти. Ну…і як це називається?

— Ой, та красуня тільки от трішки сором'язлива, ніби, — каже мамина подруга, а я розумію, що так і не дізналася ім'я своєї “майбутньої свахи”.

— Ой, так Петрівна, вона такий відлюдник, що боюся до скону заміж не вийде, — зітхає мама, а я закочую очі. Та не дуже то і треба — пирхаю сама до себе, теж мені трагедію знайшла!

— От і в мене син такий же, якесь не вкинь не влинь. Не знаю чи вийде їх спарувати, — чую голос Петрівни вже коло дверей кімнати. 

— Все вийде, — підбадьорює її моя мама, — А як не ліпитимуться, то скотчем один до одного примотаємо! — чую як гупає по столі кулаком.