Смерть у день народження. Розділ 2.3

Півроку вже судові засідання тривають. А я сама не своя ходжу. Раніше боялася кудись виходити. Сиділа в мушлі своїй від усього світу ховалася. Душу свою згорьовану кутала. Під сімома замками закривала. А тепер на світ вийшла. Борюся. За малого “свого” борюся. І не боюся більше осуду. Критики не боюся. Боюся лиш того, що не дадуть мені його. І він того страхається дуже. Кожного разу як бачимося з ним, в очі мені дивиться. Запитання одне в нього, коли додому тітко? А я що? Я не знаю, що йому маю сказати? Що серцю своєму відповісти, яке досі очима Ростиковими на мене дивиться і питає мене: “А я що мамо?”. Не знаю, що маю їм двом відказати…не знаю. 

Знаю лиш одне, як не дозволять цю дитину під опіку забрати, пропаду я. Як і малий цей. Бабка його місяць тому померла. Тож він тепер сам однісінький. Як привид серед дітей осиротілих. Ходить і мене своїми очима вишукує. Чекає. Кожної днини чекає. 

— Маріє Олександрівно, погані справи, — говорить мені мій адвокат, — Без чоловіка вам дитину оцю не віддать. Ніяк не вийде, — розводить руками. А я сідаю. Прямо отам на підлозі в коридорі суду палаю. Та що ж це таке? Одного втратила, а іншого здобути значить ніяк не вийде? Чоловіка треба мати…так де ж його взяти? Хто ж з убивцею жити захоче? З матір'ю, що сина свого з світу зжила. Убила холоднокровно? Хто ж таку жінку собі хотітиме? 

Чоловік мій Толік любив мене…та не витримав він долі лихої. Роз'їхалися ми. Навіть не знаю де він і що. А нового я не бажаю мати. До чого мені душа чужа, невідома…Я і свою то не відаю. 

Повертаємося в зал суду. Чекаю на вирок. Вирок, що вбити мене остаточно має. Вбити тепер, коли я лиш трохи ожила. Тепер коли дитині надію подарувала. Відбирають усе. Безпощадно з душі видирають. 

— Я попросив ще на місяць слухання відкласти, — каже мені адвокат, — Може за місяць зміниться що…може зустрінете кого, — всміхається мені приязно, але видно сам не вірить в те, що говорить. Я Родіонові надії марні подаю, адвокат мені. Лиш серце підказує вірити…але ж марно вірити…у що ж вірити, як? Якщо й розучилася, то робити. 

— То як же кажеш, що чоловіка не маєш, якщо я є? — чую позаду себе голос знайомий. Рідними звуками в серці все відкликається. Душа до країв розливається. Стукотить надія у вухах пульсом невгамовним, — Чи ти вбила мене в серці своєму, Маріє? — запитує чоловік мій. Та де ж узявся він? Невже захотів в очі вбивці своєї дитини поглянути? Невже не захотів забути мене як сон страшний? Як кошмар, що вночі приходить? Мовчу, губи стикаю. А серце вже б стільки наговорило. Стільки вилило, дурні би вже наробило. 

— Чого мовчиш, Маріє? — знову душу мені витягує. Поглядом своїм голубить, а я тікаю від нього. Дихати боюся. Втрати боюся, — Чи думаєш я любити тебе перестав? Чи можливо вбивцею вважаю? — питає долонею підборіддя моє підносячи. Очі мої шукає. Себе в них шукає. В серці моєму, кохання шукає. 

— Я ж вбивця, Толік, — кажу йому, а сльози градом з очей моїх ллються. Він не спішить відповідати. Ловить їх пальцями своїми, наче з криниці воду черпає. Так от Толік стоїть з мене почуття вичерпує. Душу мою сколихує. Появою своєю як водою живою до життя відроджує. 

— Для мене ти все ще дружина, а відколи взнав, що малого хочеш під опіку взяти знову матір'ю стала. Хіба не підтримаю тебе в рішенні такому? Га, скажи мені Маріє? Хіба не хочу я, щоб ти до мене повернулася? Щоб знову сім'єю були? 

Не видержую…в обійми його падаю. Він більше нічого не говорить. Мовчить. Голубить мене. Пальцями моє волосся розчісує. Видно теж страждав він. Боровся з собою. Боровся з людьми злими. За мене боровся. За нас боровся. То може й за Родіона разом боротимемось? Відсахуюся від нього. Дивлюся в очі, а він мені каже:

— Ми заберемо ту дитину, чуєш? Все буде Маріє. Все буде добре…

І знову голубить. Знову мовчить і обіймає. А відчуваю як паростки в душі моїй кріпнуть. Тягнуться до світла. Все нутро моє облітають. 

За кілька місяців стою під інтернатом. Головою ховаю під каптуром. Щоб не побачив хто, що я всміхаюся. Боюся досі посміхатися. Щоб хто бува, не сказав, що вбивці жити весело. Чекаю Родіона. Сонця так не чекала весняного, як його. В кишенях “бджілки” шуршать. Багато їх там. Бачу йдуть вони — Толік і син. Втрачений і набутий. Досі перед Ростиком соромно, але життя лине мені в душу. Не можу прогнати його. Бо хочу. Ради дитини цієї. Ради чоловіка. Ради себе самої. 

— Тітко! — чую здалека голос його. Як дзвіночки переливається той голос. Рідний, не чужий вже для мене, — Тітко, — все ближче до мене той голос. Біжить, руки свої теплі до мене простягає. А я…мимоволі й собі руки до нього тягну, — Мамо, — раптом каже мені в обійми кидаючись. А я, не знаю що відповідати йому. Бо Ростик все ще перед очима майоріє, наче чекає, чи зраджу його, чи відкину, чи вб'ю знову, іншого замість нього приймаючи, — Дякую, що забрала мене, що таки не залишила…

— Та як же могла я, якщо ти як…син мені став, — все-таки говорю те слово, наче від Ростика відрікаюся. Очі заплющую, щоб обличчя його не бачити. Щоб провиною не терзатися, щоб знову не дивитися як життя з нього витікає. Бо я вбивця, тепер й зрадниця ще виходить?

Чоловік до мене підходить за руку бере. І його тепло відчуваю. Близька його душа до моєї. А поміж нами ось ця дитина, з своєю вдачею чистою. Стоїть і посміхається. Гіркоту з середини моєї проганяє. Віру міцнішу вселяє. 

— А в Родіона сьогодні день народження, — Толік радісно говорить, а я здивовано малого по чуприні караскаю. 

— І скільки ж тобі нині? — запитую, всміхаючись. Щиро всміхаюся, відчуваю, що щиро, — Одинадцять? 

— Ні, десять, — відповідає і рум'янцем заливається. Збрехав таки малий мені. А я ж то думала, що навпаки старший він. 

— Брехати не добре, знаєш? — запитую приязно, а сама в душі боюся, що дитина ця мені про мій власний гріх нагадає. Що скаже, що вбивати то ще гірше, але Родіон ніяковіє і говорить:

— Знаю, тітко, та я боявся, що не полюбите мене, якщо на сина вашого подібним не буду. Я не брехатиму більше, — пояснює, а не стримуюся більше. Сильніше до себе його горну. Ближче до серця мого пораненого. Ближче до душі втраченої.