Смерть у день народження. Розділ 2.2

Вже який день приходжу на могилу сина, але чекаю, чомусь, що знову появиться Родіон. Сиджу та все чекаю. Нема його. Зате є мій син переді мною. Дивиться на мене, сміється. Тільки не знаю до мене чи з мене. Може він злиться, на те, що чекаю когось іншого? А може…сміється з мене, бо знає, що вбивцю ніхто не здатен полюбити. Спитала би його. Тільки от він же не відповість мені. Ніколи не відповідає. 

   Тримаю в кишенях цукерки. Різних взяла, і бджілку також. Мій син перестав їх їсти чомусь…а Родіон виявляється любить. Перебираю їх між пальцями, які встромила в пальто. Цікаво чому не приходить? Де він? 

— Доброго дня, тітко, — чую позаду себе його голос. Озираюсь. Він стоїть всміхається, все ще носом шморгає. 

— Привіт, Родіоне, — відповідаю йому і всміхаюся, сама не знаю чого. Інколи мені здається, що розучилася то робити.

— Я не приходив, бо той…, — чеше потилицю, — Хворів трохи, — говорить несміливо, наче думки мої прочитав. Звідки знає, що я відчуваю? Так, він ж малий ще! Геть малий, що то є десять років. 

— Воно і не дивно, — кажу, — Без шапки ходити, та ще й в холод такий. 

— Та я здоровий вже, — всміхається малий, — Я не приходив, щоб вас не заразити часом. Хворіти погано, бо теж до смерті призвести може, — каже, а я знову з його слів чудуюся. Може йому не десять, а більше де, може збрехав мені? 

— Ну добре, що здоровий вже, — відповідаю і жестом руки його до себе прикликаю. Хочу тепло йому дати…чи може я сама того тепла у ньому шукаю? В дитині малій, яка ще не здатна засудити.

— А ти ж хворієш, тітко, — говорить мені коли вже зовсім близько коло мене. Все думала як обійняти його, а натомість він сам мене пригорнув. Руками своїми дитячими. Вони ніжні такі, теплі, — У тебе душа хвора, — каже, в очі дивлячись, але наче як в душу саму. Та що ж він там розгледів в тій душі? Хіба там є щось чисте, здорове? 

— Звідки знаєш, — виринаю з його обіймів. Та, Господи, звідки дитина ця взялася на голову мою? Хіба вона знає, що про мене? Про те, що я не хороша, що вбивця! Що не мати зовсім!

— Та я чув як бабка моя про тебе говорила, — говорить, а мені в душі все крижаніє, — Знаю, що ти сина свого убила, — завмираю, наче це мене вбивати будуть, — Але ти ж ненароком, не хотіла ти, — доказує і знову мене у свої обійми загортає. Та що ж за дитина така? Що робити я маю з нею? 

— Баба твоя, правду казала, вбивця я, — говорю холодно, натомість малому обійми не даруючи, але й не відганяючи від себе. 

— Ти і себе вбила, тітко, он холодна яка, — каже і сильніше до мене горнеться. Може він не реальний цей хлопчик? Може то моя фантазія зі мною так грається? Та що ж таке? Невже з розуму сходжу? 

— Ти довго на дворі не сиди, бо холодно дуже, щоб часом знову не захворів, — говорю йому і все ж обіймаю несміливо, — Я тобі знову цукерок принесла, на ось візьми, — кажу з кишені “бджілки” виймаючи. В малого очі горять, вони блискучі такі, наче медом налиті. 

— Дякую, тітко, але якщо по правді,  я не за ними прийшов, — говорить тихо, — я хотів з тобою побути. Разом на сина твого подивитися. Ти певно любила його дуже…

Я не стримуюся, відчуваю як сльози котяться. Липкі такі як мед стікають, але от не солодкі вони, а гіркі. Малий помічає то, своїми руками сльози мені стирає. Відчуває мене, як ніхто в тому світі відчуває. 

— Любила, дуже любила…

— І я своїх батьків любив, хоч вони мене і не дуже, — говорить свої думки переді мною вкотре оголюючи, — але бачиш так буває, що забирає часом життя, тих кого любимо ми. Я і тебе тітко полюбив, хоч чужа ти мені зовсім. Бабка ближче, але що з того…

Я німію. Може й хочу що сказати, та язик не слухає мене. Чи можу комусь іншому окрім сина свого слова любові казати? Для когось, хто чужий для мене, невідомий…Але й близький такий, наче як рідний, хоч і не так це. Що ж робити я маю? Що мені моя душа підказує? Відчуваю жива вона ще в мені, чи заново може оживає. Воскресає щось в ній, щось що силу дає. Щось що відроджує в мені матір знову. Що то є? Інстинкти чи може і я того малого люблю? Боюся це вголос говорити. Боюся коли очі сина мого з каменю на мене дивляться. А інші очі, Родіонові теж дивляться. І живі вони. Сяючі. 

— А ти…ти хотів би зо мною жити? — запитую й одразу очі закриваю, щоб не бачити очей Ростикових. Соромно перед ним, що говорю таке. 

— Дуже хотів би, — малий радісно щебече, — Дуже хотів би чуєте, тітко!? 

А я чую…чую от тільки навряд чи дитину мені цю дадуть під опіку. Вбивці хто душу довірить? Будуть думати, що я й цю загублю. Я й свою то не вберегла від погибелі, але чую, що з дитиною цією, вона знову відроджується. Жити хочеться. Любити хочеться. 

— Не знаю чи вийде, що з того, — гладжу його по голові до себе притискаючи. Сум в очах моїх виграє, але десь там в серці паростки радості проростають. Тонкі вони ще, немічні. Щоб не зломилися часом…як я колись. 

— А ти спробуй тітко…Я ж чекатиму.

###