Історія 2. Смерть у день народження

Розділ 2.1

    Що відчуває людина, яка вбила? Ненавмисно. Випадково. Того, кого любила більше ніж власне життя. Біль? Розпач? Смуток? Нічого…вона відчуває порожнечу. Пустку. Яку не заповнити більше нічим. 

    Мене звуть Марія. І я вбила свого сина п'ять років тому. На його дні народженні. Те свято досі перед очима. Яскраві декорації, повітряні кульки та дитячий сміх. Хата переповнена людьми, які принесли багато подарунків. Мій маленький Ростик, що постійно регоче і носиться по домівці. Мені інколи здається, що те щасливе життя було лиш вчора. Але воно давно минуло, згасло…наче й не було його ніколи. І сина немає, є лиш я і моя порожнеча. 

    Я тримала святковий торт. Він був великим, двоповерховим. Прикрашений їстівною мастикою, з п'ятьма маленькими свічками. Пам'ятаю як взяла торт у руки й разом з ним великий кухонний ніж. Йшла до кімнати, щоб там Ростик задув свічки. Ніж стирчав у моїх руках лезом вперед. Все сталося так швидко. Якісь долі секунд. Мій син біг до кухні, я йшла з кухні. Озирнулася, щоб поглянути чи взяла сірники, щоб запалити свічки, а він озирнувся на чийсь оклик і напоровся прямо на лезо. Ніж ввійшов у шию. Кров одразу хлинула фонтаном. Мій син стік кров'ю приблизно за хвилину…Торт рухнув на землю, разом з тілом мого сина. І через кілька секунд всі звуки стихли. Наче не було нікого навколо. Наче ми жили у пустці, куди не проникали звуки. Хоча я кричала…дуже сильно кричала. Я пам'ятаю це. Чітко, але наче…наче то була не я, а лиш моя тінь з минулого. 

     Звісно, після такого я стала вбивцею. В очі це мені старалися не говорити, але я чула як кричали думки кожного з них. Кричали в унісон з моїми власними думками…про те, що саме я вбила власного сина.Сьогодні йому було би вже десять, але йому все ще п'ять. Я не знаю, як я жила всі ці п'ять років. Що я робила, чи думала про щось окрім нього? Навіть зараз, сидячи навпроти його могили, я не знаю який сьогодні день тижня. Може п'ятниця, враховуючи, що на дворі більше людей ніж зазвичай….або можливо субота? І всі вийшли прогулятися на вихідні? Я не знаю…справді не знаю. Бо гуляти я майже не ходжу, лиш сюди, в це місце спокою і мого неспокою водночас.

   У мене від щасливої Марії, яка жила п'ять років тому, не залишилося нічого, окрім її імені. Імені, яке тепер було затавроване вбивцею. Чоловік спершу наче як підтримував мене. Саме він домігся того, щоб це визнали як ненавмисне вбивство і я отримала умовне покарання. Бо я тоді просто ні за що не думала…просто існувала як безхребетна амеба. Але через рік ми таки розійшлися. Я аж ніяк його не засуджую, навпаки засуджую я лише себе. Бо саме я зруйнувала його життя, наше життя. Від нас нічого не залишилося, лиш кілька весільних фото захованих десь у серванті. Лиш по них можна згадати про те, що колись ці двоє людей були щасливими й кохали. Я не розлюбила його, просто у мене наче взагалі немає почуттів. Лиш огида до самої себе. От її я відчуваю сповна. 

   Надворі холодно, але холод я майже не відчуваю. Сиджу на кам'яній лаві та дивлюся на його фото. Він сміється мені з мертвого каменю своєю живою посмішкою, від неї й гріюся. 

— Тьотю, а ви бува, часом не маєте цукерка, чи якого сухарика бодай? — раптом чую у себе під вухом дзвінкий голос. Здригаюся, начебто до мене мій син говорить. Озираюся, ні не мій Ростик. Ростик мав світле волосся, а цей темне. І цей живий живісінький, а мій там…під сирою землею закопаний. Мною загублений. Втрачений. 

— Не маю, — сухо одказую наче я сама той сухар. Слова в горлі застрягають. Душать мене. 

— Я бачив, ви часто приходите сюди з ними, невже ні одного не знайдеться? 

Я завмираю, на мить прикриваючи очі. Важко зітхаю і запитую:

— А як тебе звуть? 

— Родіон, — всміхається малий.

— А років скільки тобі? 

— Десять, — відповідає шморгаючи носом.

— Десять, – повторю наче сама собі та знову на фото сина в камені дивлюся. 

— А це хто, син ваш? — запитує мене малий, наче словами ріже, аж сіпаюся від його запитання. 

– Син, – швидко відповідаю, намагаючись не думати про те, що той говорить. Він ж дитина ще, не розуміє, що слова можуть ранити. 

— А що з ним стало? — не вгамовується малий, словами мене добиваючи. Стоїть над мною, голову на бік вигинає, в фото вдивляється. В Ростикове фото. 

— Вмер він, — відповідаю гостро, наче хочу, щоб мої слова і малого поранили. Щоб пішов звідси якнайскоріше. 

— Так просто такі як я не вмирають, — відповідає малий, а мені мурахи спиною табунами носяться, — Хворів може, — знизує плечима, — Чи убив хто, — каже, а мені наче серце знову наскрізь тим ножем пронизує, що я малого свого вбила. 

— Де батьки твої, Родіоне? — говорю неприязно, — Чого сам та ще й по такому місцю ходиш, не для дітей це місце.

— Так, як же не для дітей, якщо син ваш отут є? — дивується, — І батьки мої теж тут, — додає.

— Прийшли може до кого, тебе шукають, йди до них, чого причепився? 

— Це я до них, тьотю, прийшов, — пояснює, — Як ви от до сина свого, так я до них, — лиш після цих слів хлопчика я зуміла розгледіти в ньому не нав'язливість, а сум і самотність. Така ж була і в моїх очах. Дивно, що я одразу не помітила її. 

— А що з ними сталося, з батьками твоїми? — запитую додаючи в голос трохи тепла. Бо надворі холодно, на душі мороз, може хоч слова зігріють. 

— Зарізали їх, — сумно малий відповідає, — Я погано пам'ятаю, малий ще був тоді, тьотю.

Я сиджу, скам'яніла. Це хто ж батьків при дитині вбиває? Хіба не люди які. А я хто? Я взагалі власну дитину зарізала. Не людина я також! 

— То кажеш цукерок хочеш? — запитую несподівано сама від себе. Малий киває. Повеселів, наче як, — Ну то ходімо, куплю тобі, — говорю підводячись з лави, з якою наче зрослася. Стала одним цілим. Така ж не жива і непорушна. 

— Справді купите? — радісно питає, а голос його такий дзвінкий, наче струмок дзюрчить. Голосно так, сповнений життя. 

— Куплю чого ж ні, ти от які любиш?