Жінка з ОКР. Розділ 1.5

Він

  Чи треба казати про те, що моя дружина стала успішною жінкою? Для мене, це було очевидним. Кожен раз коли я бачу як горять її очі від ще одного ідеально чистого об'єкта, я намагаюся стати ще кращим для неї. Ще чистішим. І зараз, чекаючи її повернення, я мию підлогу. Вирішив цього разу не наймати її клінерів, а зробити все сам. Бо хіба я самотужки з підлогою не впораюся? 

Дзвінок у двері. Кілька поворотів ключами і на порозі з'явилася моя дружина. Перший погляд присвятила мені, але потім швидко перевела його на взуттєву полицю. Ну за це можу не хвилюватися, все взуття стоїть рівно. Але вона досі дивиться, чи таки варто хвилюватися?

— Привіт, — говорить мені, обережно цілуючи в губи. Хвилюється про те чи чистив я сьогодні зуби? Даремно! Я вже навчився все передбачати. Схоже вона розуміє це і цілує ще раз, трохи відданіше.

— Привіт, — відповідаю їй коли наші губи нарешті розмикаються. Її погляд на взуттєву полицю починає мене бентежити. Не розумію, що там можу бути не так!? — Щось не так з взуттям? 

— Ні, — нарешті переводить погляд на мене, — Все добре, — мило посміхається. Але я ж бачу, щось таки не так! – Ходімо їсти, а то я страшенно голодна, — каже мені тягнучи за руку з коридору. 

Вона швидко перевдягається і йде в душ. Я розігріваю їжу. За певний проміжок часу ми навчилися йти на компроміси один одного. Я таки вмовив Лінелі, що не варто переставляти меблі кожної п'ятниці, бо інакше ми можемо таки залишитися без пальців. Тепер ми робимо це лиш два рази в місяць. Також домовилися про те, що вона не носитиме з собою побутову хімію, щоб бува, не зірватися як тоді в ресторані. Але звісно, конфлікти все ще трапляються. Куди ж без них? 

— Давиде, а ти точно мив підлогу? — запитує мене Лінелі обережно крокуючи на пальчиках по хаті.

— Точно, — відповідаю їй впевнено. 

— Ну ….просто на плінтусах дуже багато пилу, розумієш це ж треба теж мити…— говорить вона мені несміливо наче хвилюється як я то сприйму.

— Щось не подумав, — винно чухаю потилицю. Приглядаюся до плінтусів. Геть не бачу на них пилу, чи може це я недобачаю? — А де ти бачиш тут пил? 

Дружина обережно бере мою руку. Потім приставляє вказівний палець до плінтуса, проводить ним вздовж стіни. Відчуваю на ньому бруд. Палець, після таких її дій, справді виявився чорним.

— Досі не бачиш? — запитує мене дивлячись то в очі, то на пил. 

— Ну…бачу тепер, — визнаю розводячи руками, — Коли тебе не було не бачив. І не побачив би, — додаю дещо роздратовано, — Потім витру, — кидаю на ходу йдучи в ванну, — Не чіпай нічого.

Мию руки з милом у ванні. Розумію, що до ідеального розуміння Лінелі мені ще далеко. Дуже далеко. Але й вона не до кінця ще навчилася розуміти те, що я стараюся як можу. Прислухаюся. Чую, що пішла таки в коридор. Цікаво, що вона там робить? Підкрадаюся навшпиньках до неї. Переставляє взуття. Виявляється її взуття має стояти на нижній полиці, а моє на верхній. Міксувати не можна — зробив я ще одну помітку в своїй голові. Лінела піднімається і помічає мене. Виглядає трохи розгублено, наче її спіймали на чомусь незаконному.

— Вибач, не змогла себе пересилити, — винно всміхається мені, прикушуючи нижню губу. 

— Нічого, — кажу їй підходячи і притискаючи до себе, – Ходімо, там на кухні вже все розігрілося…і я використовував кришку, — підморгую їй, але розумію, що все ж в умивальнику брудні тарілки, і це, мабуть, заважатиме, — Чекай, — кажу їй зупиняючи її перед самими дверима, — Я маю ідею, тільки довірся мені, гаразд? — вона згідно киває, всміхаюся.

Швидко йду до спальні, дістаю з її шухляди пов'язку для сну. От інколи дуже добре, коли все є на своїх місцях, і не доводиться тратити час на пошуки речей. 

— Я зав'яжу тобі очі. Не хвилюйся з кухнею все добре, можеш перевірити, але краще повір мені на слово, добре? — запитую, а сам в душі молюся, щоб таки не перевіряла. Видно, що вагається, але все ж згідно киває, — Супер, давай сюди своє прекрасне обличчя, — говорю до неї максимально ніжно. Обережно торкаюся її ніжної шкіри, одягаю пов’язку. Беру за руку і саджу за стіл. Потім простягаю її руку до невеличкої вази з квітами. 

— Мої улюблені лілії, — говорить і починає сміятися. Обережно ставлю перед нею тарілку з смаженою рибою. Сьогодні вона вдалася майже ідеально. Обережно дмухаю рукою, щоб вона відчула аромат страви, — Моя улюблена риба, — знову всміхається Лінелі, — Тепер переношу її долоні на своє обличчя. Вона ковзає пальчиками по моїх вилицях, зупиняється на губах, — А це мій любий чоловік, — говорить без посмішки, але я відчуваю зараз всміхається її серце. 

— Все вірно, — кажу їй забираючи її руки з свого обличчя, — А тепер їж. Не думай ні про що окрім цього. Не думай про те чи забризкана плита, чи рівно я посів рушник, чи помив посуд. Думай лише про їжу. І про мене, — кажу їй, а вона мовчки знімає пов'язку і дивиться на мене. Потім на мийку з брудним посудом, потім на лілії. Я прикушую губи і закриваю очі. Якщо вона зараз піде мити посуд, а не їстиме, бачить Бог, я не стримаюся. Просто піду, гримнувши дверима…але вона бере виделку і їсть. Мовчки всміхається, дивиться на мене і їсть.

— А…а як же…? — боюся навіть говорити слово брудний посуд, тому просто киваю головою в сторону мийки. 

— Ну і Бог з ним з тим посудом, — говорить мені і сміється. Але бачу важко їй себе пересилювати, вилку так тримає наче то центр її опори, але не йде мити, сидить їсть. 

Розумію, що це все ради мене. Ради того, щоб зробити наші відносини ще більш…ну не ідеальними, але терпимими для обох. Розумію і те, що люблю її. Люблю цю жінку з усіма її, як то кажуть, химерами. Бо вона найідеальніша жінка серед усіх, що я знаю. 

— Йдеш відпочивати? — запитую її забираючи від неї посуд.

— Звісно, — відповідає вона мені швидко зриваючись з місця і залишаючи кухню. Але через кілька секунд таки повертається і забирає з моїх рук тарілку, яку я ще навіть не встиг донести до мийки.

— Я так і знав, що ти повернешся, — всміхаюся їй. Хоча в душі все ж радію, що посуд таки митиму вже не я.