Жінка з ОКР. Розділ 1.4

Вона

   Я з огидою дивилася на залапаний монітор термінала. Одна думка про те, що до мене його торкалися сотні немитих пальців, вивертала. Дістала вологі антибактеріальні серветки та стала протирати. Ситуація лише погіршилася. Бруд наче розмазався по екрані залишаючи гидкі доріжки. Почула як в спину хтось важко дихає. Озирнулася, зустрілася з чоловіком років п'ятдесяти. Привітністю від нього аж ніяк не віяло. 

Неохоче дістала гаманець і стала запихати купюри до термінала. Здавалося, що це триватиме вічність, як і стогони того чолов'яги. Озирнулася знову, за ним підтягнулися ще двоє, ще менш привітних чоловіків. Я стиснула губи й продовжила. 

— Я перепрошую, шановна, але б може ви якось пришвидшилися, — почула позаду себе голос, що звучав як погроза. 

Мовчки продовжувала запихати купюри намагаючись не думати про те наскільки тут брудно, і скільки бруду на мене ще виллють ці люди. Термінал пожирав купюри одна за одною, а мене пожирала черга позаду мене. 

— Ви закінчили? — неприязно булькнуло мені під вухом, разом зі сповіщенням мого телефону, про те, що гроші поступили на карту. Я лиш мовчки всміхнулася даючи місце до термінала.

Та за кілька хвилин знову щось забулькало. Закотила очі, дзвонив Давид. 

— Лінелі, ти де? — почула його голос.

— На вулиці, — коротко відповіла оглядаючись по сторонах.

— Як ти? — спитав він піднесеним настроєм, бо кожен раз радів якщо я таки відривалася від прибирання і кудись виходила. 

— Пережила дотики до брудного термінала і чергу термінаторів коло нього…., а так все гаразд, — намагалася жартувати, у той час, як в моїй голові кружляла лиш одна думка — де б вимити руки??

Давид розсміявся, схоже він теж був в доброму гуморі. 

— Я дещо придумав для тебе, у мене зараз обід, зустрінемося? — запропонував, а я прикусила губи.

— Лінелі, дай вгадаю твої думки, — почав говорити він після моєї чималої паузи, — Ти напевно хочеш якнайшвидше потрапити додому і сховатися під душем? — всміхався.

— Ти занадто добре мене знаєш, Давиде, — видихнула. — Мрію хоча б руки вимити, бо мозок мені вже промили у черзі.

— Люба, давай приїду і заберу тебе, скористайся поки антисептиком, я скоро буду, цілую, — швидко проговорив даючи відбій і не залишаючи мені варіантів. 

   Знову важко видихнула. Мені здавалося, що бруд стає монстром, який помалу відгризає мої пальці. Міцніше заплющила очі. “Зі мною все добре, це всього лиш немиті руки. Дихай, дихай” Панічна атака потрохи відходила, але хотілося відтяти з себе цей бруд разом з кінцівками.

— Ну не нервуйте ви так, — несподівано почула позаду себе голос, того самого чоловіка з черги, — Я Ростислав, а ви? — простягнув він мені свою руку, а мене аж пересмикнуло. Замурзана куртка, брудні чужі долоні та не акуратна борода на якій застигли краплини чогось довели мене ледь не до нудоти. 

— А я автоклав, — відрізала йому навпаки ховаючи власні руки в кишені куртки. Не те щоб я гидувала від людей, просто мене автоматично відштовхувало від ось таких нечепур.

— Що пробачте? — запитав той прижмурюючи очі.

— Нічого, вибачте. Я Лінелі, але якщо можна без рукостискань, — відповіла видавлюючи з себе подобу усмішки.

— Ну звісно, але так то я не проти перейти до інших стискань, — говорив чоловік нахабно скорочуючи відстань між нами. Мені дійсно стало погано, і страшно. Брудні губи обрамлені гидкою бородою тягнулися все ближче, я вже готова була закричати.

— Вибачте, але я заміжня, — зупинила я незнайомця жестом витягнутої руки.

Той ніби зупинився, та мені здалося, що це його лиш сильніше завело. 

— Ага, то ось як тепер називаються одружені жінки — автоклавами, — зареготав той, — Занадто стерильні та зарозумілі для таких трудяг як я, — говорив і це вже починало бути схожим на грубіянство ніж флірт. 

— Вибачте, та мені здається, ви дещо переходите дозволені особисті межі, - говорила я, а сама тремтіла і подумки молилася, щоб Давид таки приїхав якнайшвидше. 

— Справа не в вашому одязі, — брехала як дихала я. Ну тобто я мала на увазі, не в тому, що я якось принижую когось нижчого чи біднішого. Вся справа була в моїй непереносимості бруду як такого. Але хіба йому поясниш що таке ОКР. 

— Кому ти чешеш, шановна! — вже геть не стримував себе чолов'яга, а я чимраз більше відчувала себе наче ватяною. Але помітивши за його спиною Давила полегшено видихнула. 

— Шановний, ану но чешіть звідси, поки я ще стримуюся, — холодним, але впевненим голосом сказав до нього мій чоловік, від голосу якого мені аж мурашки побігли. Але це були добрі мурашки, стерильні, мої. 

— Теж сподобалася баба, обломися друже, каже в неї вже є свій автоклав, 

— реготав той в обличчя Давиду. 

— Я знаю, це я, — спокійно сказав Давид беручи мене за руку і проводячи в машину. — А тобі лиш далі залишається пускати слину собі на бороду від таких жінок як моя дружина, — кинув він наостанок і зачинивши двері рушив. 

Я в душі посміхнулася і нарешті видихнула. Обожнювала свого чоловіка.

— Ти як? Не скривдив він тебе? 

— Не встиг, — відповіла покусуючи губи.

— Ну це ж треба так, вийшла раз в тиждень у місто і то напоролася на якогось маніяка, та ще й такого нестерильного, — мило всміхнувся до мене Давид, намагаючись мене підбадьорити. 

— А хіба маніяки бувають стерильні? — розсміялася, — То куди ми їдемо на обід? 

— Давай у “Сакуру” там смачно і є багато гігієнічних кімнат, які завжди намагаються підтримувати у чистоті. 

Я мовчки кивнула на знак згоди. Неприємний інцидент досі заливав мою голову брудними думками, які я намагалася відганяти. До “Сакури” ми приїхали доволі швидко. В першу чергу я кинулася до вбиральні, щоб нарешті вимити руки. Тепла вода і духмяне лавандове мило нарешті повернули мені відчуття чистоти. Коли я повернулася Давид вже тримав меню і пив каву. 

— То що замовлятимеш, люба? — запитав підводячи погляд на мене, — Ти хоть руки там всі не стерла об те мило?