Жінка з ОКР. Розділ 1.3

Я страшенно ненавидів п'ятниці. Понад усе ненавидів п'ятниці!! Хоч, здавалося б, у цей день в мене вихідний. Відпочивай собі, насолодися присутністю дружини, але ні. Лінела щоп'ятниці завжди влаштовувала генеральне прибирання. А кожен день можна подумати вона не прибирає?? 

І от зараз ми перетягуємо шафу, що важить, як на мене, цілу тонну, щоб помити під нею клаптик підлоги, який мився лиш минулої п'ятниці. 

— Давид, ти штовхаєш взагалі чи ні? — злісно виглянула її голова з того кінця шафи.

— Та ні! — буркнув я, відриваючись від цієї важкої громили, — Я вирішив звалити все на твої, по істині, невтомні рученьки! — не втримався я від саркастичного коментаря. Відчував як піт цівкою біг по спині, а нервовий тік побіг по всьому тілу. 

"Давиде, тримай себе в руках! Тримай в руках цю шафу, і мовчки робити цю непотрібну роботу!" — подумки заспокоював я себе. 

— Все, зачекай трохи поки я помию тут і будем ставити на місце, — сказала Лінела, а я лиш закотив очі видихаючи. 

   Але за кілька секунд заспокоївся, бачати як вона звабливо жартуючи махає переді мною своєю п'ятою точкою миючи підлогу. Оперся на шафу, закусуючи нижню губу. Ну хоча б ради цього варто було перетягувати цю брилу. 

— На що ти витріщаєшся? — запитала Лінела дивлячись через плече.

— Та так, — знизав я плечима, — Дивився чи ти точно вимила весь пил, — розгублено скрутив я губи в трубочку. 

— І як? Все чисто? — запитує витираючи рукою піт з лоба, — Можемо ставити на місце? 

"Шафу точно, а от мою уяву, що розігралася, ну навряд чи" — подумав я, але сказав:

— Давай, але поміняємося місцями, бо тепер треба штовхати з твого боку. 

Лінела встала, вильнувши задом, як якась хитра лисиця. Та за кілька секунд мені вже було на до сміху, бо я знову відчув всю вагу дерев'яної шафи.

Коли, нарешті, цей дерев'яний "кін-конг" був на місці, я хотів би порадіти, проте розумів — це лиш початок.

— Давай, на черзі диван, — кинула вона мені в спину. 

— А можна конкретніше, ну що саме ти маєш на увазі під словами на черзі диван? — хитро посміхнувся я, але дружина швидко забрала мій осміх.

— То і значить, Давиде, диван в черзі на пересування, на разі. А ввечері може і на іншу чергу станемо.

— До того вечора ще треба дожити, — буркаю, але все ж прямую до цього елементу меблів, на якому призначено відпочивати, а не тягати по кімнаті. 

— Ой, не перебільшуй. Не роби проблему з того, що проблемою не є! 

Закочую очі, і губу теж довелося закатати…принаймні до обіцяного вечора. 

— Диван я сам переставлю, він трохи легший, — говорю, але Лінела як оглухла. Вперто береться за ніжки і готова переносити. Видихаю. "Давиде спокійно, це всього лиш твоя дружина, що страждає від ОКР, а це диван, який страждає, від щотижневої тряски" — говорю сам до себе розмахуючи руками.

— А це всього лиш Давид якого час від часу трясе від власної дружини, — буркає Лінела вперто вже напираючи на диван самотужки. 

— Кажу тобі з диваном я впораюся самотужки! — злюся.

— Ага, нагадаю тобі це ввечері, — посміхається моя дружина і я здаюся. 

   Беремося за диван разом. За кілька секунд він вдало приземляється на підлогу і …мій палець. Хочу кричати, але замість зойку вилазять очі, а не слова. Лінела нажахано намагається зрозуміти, що зі мною, бо виглядає так наче в мене от-от розірветься голова. А вона і справді скоро лусне від нашого сімейного божевілля! Звільняю палець ноги і намагаюся втішити себе тим, що це був лиш диван, а не дерев'яна шафа. 

— Ай! — нарешті кривлюся від болю і скакаю на одній нозі по місцю де стояв диван. Заодно пил протру, регочу сам з себе. 

— Ти що собі диван на палець поставив? — підсміюється, а мені от зовсім не до сміху. Палець почав страшенно боліти наче б його відгриз той дерев'яний шафовий “кінг конг”. 

— Я?? — огризаюся. — Це ти мені його поставила на ногу! 

— Угу, — буркає закладаючи руки на грудях, — Радій, що не на язик.

Нестерпна жінка! Просто нестерпна! Мало того, що вимотує своїм прибиранням, так ще й вперта як та кінконгова шафа. Не перепреш і не пересунеш! 

— А на черзі у нас сервант! — посміхнулася Лінела вказуючи обома руками на меблі. 

    Хоч сервант був і найлегшим серед усього цього меблевого "раю", проте я ненавидів його найдужче! Бо в собі він мав повно непотрібних небилиць, які Лінела кожного разу витягувала перед переміщенням, а це займало тонну часу. 

— Давай цього разу не будемо вивертати йому "кишки", а потягнемо разом з усім вмістом, — благально глянув я на неї сподіваючись на диво. 

— Давиде, а давай ти не будеш вивертати мені мозги своїм ниттям! — говорила роздратовано витягуючи фігурки одна за одною. 

— Я тебе прошу, це ж марна трата часу, ну?! — попросив ще благальніше зупиняючи її руки.

Вона важко видихнула, і злісно зиркнувши таки залишала вміст у серванті.

— Гаразд, спробуймо, — сказала спираючись на сервант. 

Обережно напираю на сервант, навіть дихати боюся, бо розумію, якщо таки вміст серванта випаде, то Лінела випотрошить і весь вміст мого здорового глузду. 

    Першим випав невеликий керамічний гном, але цього разу він приземлився на палець дружини. Лінела від несподіванки відпустила сервант і ось тут вже мої кишки ледь не вискочили. А за ними й всі нутрощі самого серванту вивалилися. Я мовчки опустив меблі та тихо сів на диван. Прибирання, яке можливо закінчилося б до вечора тепер точно триватиме до ночі. Дрібні скляшки різних фігурок всипали підлогу, а я сидів і чекав поки гостра словесна скляка моєї дружини переріже мою горлянку. 

— А знаєш, я давно хотіла викинути ті всі статуетки, — раптом почув я її напрочуд спокійний голос, — Особливо цього гнома, якого подарувала нам на річницю твоя мати. 

Я сидів в ступорі, а потім вибухнув гучним сміхом:

— І не кажи у того гнома була огидна фізіономія. 

Лінела теж сміялася присідаючи коло мене на диван. Руки самі потяглися її обіймати, а очі шукали рідні губи.