Жінка з ОКР. Розділ 1.2

Вона

   Я прокинулася рано. Давида вже не було вдома, що не дивно. Швидко розкрила штори й завмерла. Стояла і витріщалася у вікна навпроти, боляче покусуючи губи. 

   У моїх сусідів все ще випадали з карниза кілька гачків, створюючи неправильну криву лінію тюлю. І схоже, ніхто не збирався це поправити, бо цей тюль ось так звисав вже близько тижня. Перестала кусати губи, коли відчула металічний присмак крові у роті. Так і хотілося прокричати — агов люди, ви що там подуріли усі! Та візьміть врешті решт драбину і виправіть це неподобство!! Але схоже, окрім мене, це нікого не хвилювало. Важко вдихнувши, пішла приймати душ. Без цього не уявляла початок свого дня. Поки вода приводила до ладу моє тіло, я приводила до ладу свої думки. 

   Вчора ми з Давидом ледь не посварилися. І все через моє ОКР. Я розумію, те, що прибирати після когось в туалеті було дурістю, але я сама не знаю як так вийшло. Пам'ятаю як зайшла в кабінку, як побачила цей бруд. А далі, я не знаю що далі. Мене понесло, я не стрималася. В руках вже була щітка, миючі, а позаду кричав Давид. 

   Я перемикнула воду на холодний потік. Відчула як льодяна лава ринула на тіло. Зуби самі застукотіли. Я тряслася, але теплу воду перемикати не хотіла. Мені треба привести себе до ладу. Не будинок, а себе! Зрештою, я здалася і тепла приємна вода знову огорнула мене. 

   Прийнявши душ протерлася своїм рушником. Але, помітила на ньому кілька коротких чорних волосин. Це Давидові. Аж перетрусило. Не те щоб я гидувала своїм чоловіком, просто сам факт того, що хтось крім мене використовує мій рушник зводив мене з розуму. Швидко відірвала його від свого тіла і викинула у пральну машину. Та я не злилася на нього, лиш на себе. Злилася через те, що тут не було його рушника, а це мій прокол. 

  Все ще перетрушувало від огиди. Треба заспокоїтися. І я знала, що мені допоможе. Вчора Давид подарував мені те, про що я давно мріяла — велике дерево з десятками маленьких LED лампочок. Ними була пронизана кожна гілка. Але всі ці гілочки були з'єднанні і їх потрібно було акуратно розділяти. Я обережно дістала це диво з коробки. Дерево було трохи вищим за мене. Акуратно провела по гілочкам-дротикам. Скільки роботи попереду. Мені треба було розкрити кожен дротик так, щоб все виглядало органічно і максимально природно. Я витратила на це кілька годин, загинала дротики то так то сяк, але таки досягла більш менш нормального асиметричного хаосу.

— То можна вже вмикати чи як? — почула позаду себе голос Давида. Він вже повернувся з роботи? Так швидко? Чи це я так довго сиділа над цим чудо-деревом? Схоже я витратила на нього не кілька годин, як думала, а весь день. 

— Давай, — відповіла я оцінюючи результат своєї роботи. 

   Давид запхав штекер у розетку і дерево ожило. Струм побіг гілочками даруючи світло кожній маленькій лампочці. 

— Схоже на магію чи не так? — з захватом запитала я не в змозі відірватися від світла. 

— Так, — відповів він не в змозі відірватися від мене. — Ти їла хоч сьогодні? 

   Я винно опустила очі. Лиш тепер відчула в шлунку неприємну порожнечу. Я і справді дуже хотіла їсти. 

— Можна мені щось для нас приготувати? — наче струмом вдарило мене його запитання. 

   Я любила їжу, яку готував чоловік. Але не любила процесу приготування. Бо потім усе було не на своїх місцях, недостатньо чисте, або недостатньо витерте насухо. Але все ж вирішила таки погодитися, безжально давлячи своїх тарганів у голові. 

— Давай, — усміхнулася йому у відповідь, ледь стримуючи себе, щоб не піти разом з ним і не зіпсувати всього вечора. 

   Перші десять хвилин я сиділа нервово покусуючи губи й прислухаючись до звуків, що линули з кухні. Думки тягнули піти туди, але з усіх сил стримувалася. Проте коли почула шкварчання пательні більше не змогла себе стримувати. Уява вже малювала сотні маленьких бризок олії, що осідали на плиті, стінах, підлозі й самому Давидові. 

— Що ти робиш? — скрикнула я забігаючи до кухні. — А кришка для чого?? — питала накриваючи сковорідку. 

— Я хотів, щоб у риби була золотава скоринка, а під кришкою така не вийде, — розгублено пояснив Давид. 

— Але хіба ти не бачиш, що відбувається? Глянь сюди, — вказала я йому чистою дерев'яною лопаткою на стіну, — А тепер сюди, — перевела я його погляд на плитку. — Це все жир! Це все доведеться потім відшкрябати.

— Я б усе потім помив! — крикнув він. — Та що з тобою, Лінелі? Чому ти завжди перетворюєш романтичний вечір на пекло?! І через що? Через немитий туалет та забризкану жиром плиту? — взявся він за голову та опустився на стілець. — Я більше так не можу, це просто безглуздя! Безглуздя!! 

    Риба під кришкою все ще шкварчала. Маленькі краплини олії гатили об кришку. І з такою ж швидкістю гатив мій пульс. Здавалося, що висок розірве. Я дивилася на нього і розуміла, що це я руйную наше життя. Наше колись ідеальне життя. А Давид кожного разу ось так наче риба звивається від моїх гарячих звинувачень і схибленості, що кожного разу стріляє новими пекучими бризками по його нервах. 

— Вибач, то було поганою ідеєю, — сказав він піднімаючись зі свого місця та здіймаючи кришку. Судячи з запаху риба пригоріла. — Ні вечері, ні спокою. Лиш додав тобі зайвої роботи, — говорив ніяким голосом відправляючи рибу у смітник. — Йдемо десь повечеряємо? — запитав доволі стримано і з посмішкою. 

   От в цьому був весь він мій чоловік. Завжди здатний перетворити драму на хепі енд. Можливо не здатний зрозуміти, проте прийняти…так, він вмів прийняти мене такою, якою я була. 

— Гарна ідея, але… — на хвилину завагалася я. Я дивилася на те, що творилося в кухні та мій мозок відмовлявся залишити все як було. Руки так і чесалися все мити та чистити.

— Ні, — взяв він мою долоню, — Будь ласка, залиши все як є, — попросив він заглядаючи мені в очі. 

    Я вагалася. Розчарувати його…чи розчарувати себе?

 — Я подзвоню Марії, вона прийде і все поприбирає, добре? — говорив він намагаючись все ще врятувати наш вечір.