21 глава

Вибираючи з різноманіття одягу, я зупинилася на легкій білій сукні з вишитим візерунком. Вона була проста і елегантна, ідеальна для теплої італійської погоди. Одягнувши її, я відчула, як м'яка тканина облягає моє тіло, підкреслюючи його вигини, але не надто нав'язливо. Сукня мала відкриті плечі, що додавало їй романтичності і невимушеності. Я ще раз оглянула себе в дзеркалі, підправила волосся, залишивши його розпущеним, і додала легкий макіяж. Сьогодні я хотіла виглядати особливо.

Вийшовши на терасу, я побачила Сашу. Він був одягнений у чорні джинси та біле поло від Hermes, що підкреслювало його спортивну статуру. Він виглядав надзвичайно гарно, ніби зійшов з обкладинки модного журналу. Мої думки знову закружляли навколо нього. Мене захоплювало те, як він вмів бути одночасно рішучим і турботливим, строгим і ніжним.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти свої емоції. Було складно залишатися байдужою до нього, коли він виглядав так чарівно і був так близько. Його зеленоокий погляд був настільки пронизливим, що здавалося, він може читати мої думки.

— Готова? — запитав він, і в його голосі було щось таке, що змушувало мене відчувати себе особливою.

— Так, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено.

Він підійшов ближче, і я відчула його тепло. Було щось особливе в тому, як він дивився на мене, як його очі блищали при сонячному світлі. Можливо, це була просто ілюзія, але мені здалося, що в його погляді була прихована ніжність і турбота.

— Ти виглядаєш чудово, — сказав він, і я відчула, як мої щоки почервоніли.

— Дякую, — прошепотіла я, не в змозі відвести погляд від його очей.

Ми рушили до виходу з вілли. Сонце лагідно пестило нас своїми променями, а свіжий італійський вітерець додавав відчуття свободи.  Ми спустилися вузькими вуличками старого міста, що вели до невеличкого кафе з видом на пляж. Тут все було чарівно: старовинні будинки з балконами, на яких висіли яскраві квіти, легкий бриз з моря та аромат свіжої кави, що витає у повітрі.

Коли ми зайшли до кафе, офіціантка з привітною усмішкою провела нас до столика на терасі. Звідси відкривався неймовірний краєвид на пляж, де хвилі тихо накочувалися на берег, а сонце відбивалося у блакитній воді. Саша замовив для нас обох каву та круасани, а я не могла відвести погляд від його профілю. Він виглядав таким розслабленим і одночасно зосередженим.

— Ти часто буваєш тут? — запитала я, погладжуючи край своєї чашки.

Він підняв погляд, і я помітила легку усмішку на його губах.

— Не так часто як хотілося б, тобто лише коли маю можливість. Це місце особливе для мене. Тут завжди знаходжу спокій, — відповів він, дивлячись на море.

— Чи завжди ти хотів цього, я маю на увазі — керувати рекламним агентством? — мене цікаво це питання, адже його пристрасть до роботи була очевидною.

Саша на мить задумався, поглядаючи на море. Його обличчя відбивало м'якість і серйозність одночасно.

— Насправді, ні, — відповів він, дивлячись мені в очі. — Я завжди мріяв бути архітектором. Був зачарований будівлями, дизайном, формами. Але життя інколи має інші плани.

— Архітектором? — я здивувалася. — Чому ж ти тоді вирішив займатися рекламою?

Він усміхнувся, і його погляд став більш мрійливим.

— Коли я був молодший, мій батько наполягав, щоб я продовжував його справу. Він створив цю компанію з нуля, і я не міг його підвести. Я був найстаршим братом у нашій сім’ї. Тож я пішов у бізнес.

— Це, мабуть, тяжко, нести на собі цей тягар, — сказала я, вдивляючись у його обличчя. Його риси стали ще більш серйозними, коли він знову поглянув на море.

— Якщо чесно, — відповів Саша, його голос став глибшим. — Інколи це відчувалося як тягар, але я зрозумів, що інколи мусимо жертвувати своїми мріями заради родини. Але зараз, дивлячись на все це, я не шкодую. Це допомогло мені стати тим, ким я є. І саме тому ти зараз сидиш переді мною, я б не обміняв це на архітектуру.

Він неочікувано подивився мені в очі, і цей погляд міг пробити будь-які стіни, які ще залишалися між нами. Його зеленоокий погляд був настільки пронизливим, що здавалось, він може бачити мене наскрізь, розгадуючи всі мої думки і почуття. Я відчула, як моє серце починає битися швидше. Останнім часом це відбувається так часто, що я починаю думати над тим, щоб піти до кардіолога. Цей чоловік збиває мене з пантелику. Я повільно вмираю.

Офіціантка повернулася з двома гарячими круасанами з шоколадом, і ми почали їх смакувати. Саша взяв свою чашку кави, підняв її, зробив ковток і подивився на мене знову.

— Про що ти мрієш, Дано? — несподівано запитав Саша, відриваючи мене від думок. — Те, що не буде пов’язано з грошами.

Я поглянула на нього і на мить задумалася. Чи варто розповідати про свої найпотаємніші бажання? Але щось в його погляді змусило мене бути щирою.

— Про сім'ю, — відповіла я, трохи здивована своєю відвертістю.

Саша підняв брову, явно не очікуючи такої відповіді.

— Я хочу, щоб мене покохали, — продовжила я, відчуваючи, як хвиля емоцій піднімається всередині.

— Правда? — він задумався, і його погляд став ще більш проникливим.

Так, але я не заслуговує на це.

Після цього ми тихенько поїли, насолоджуючись видом на море. Здавалося, що час зупинився, і ми могли б сидіти так вічність. Коли ми закінчили сніданок, Саша запропонував прогулятися. Я погодилася, і ми рушили вулицями старого міста.

Вулички були вузькими, викладеними старою бруківкою, що додавало їм особливого шарму. Ми йшли повільно, насолоджуючись кожним моментом. Саша йшов поруч, іноді торкаючись моєї руки чи плеча, створюючи відчуття безпеки і близькості. Він  розповідав різні історії про місцеві будинки, як архітектор, який знає кожен камінь.

— Бачиш той балкон? — показав він на одну з будівель. — Колись тут жили художники, вони завжди влаштовували виставки на цьому балконі. Це було щось неймовірне, все місто збиралося, щоб подивитися на їхні картини.

Я усміхнулася, уявляючи собі ту атмосферу. Ми продовжували йти, і в якийсь момент Саша переплів наші руки. Його дотик був теплим і заспокійливим. Це було комфортно, водночас несамовито.