19 глава

Святковий зал був прикрашений білими трояндами та золотими гірляндами, що створювало атмосферу справжньої казки. Варя з Уляною вже встигли захопити майже весь танцювальний майданчик, між цим фотографуючись. Я стояла осторонь, спостерігаючи за цією метушнею. Відчуття втоми накочувало хвилями. Ця сукня, неймовірно гарна й розкішна, здавалася справжньою пасткою. Я вже ненавиділа її, попри всю її красу. Кожен шов здавався колючкою, кожна складка — оковами. Хотілося просто зняти її, але весільний етикет вимагав витримати до кінця.

Саша, ввімкнувши режим боса, дозволив випити лише один келих шампанського, адже нам треба було ще сьогодні вилітати в медовий місяць. Але це ж не означає, що я не зможу випити в літаку. О, там я себе не стримуватиму. Бізнес клас і все таке, еге ж? Хай Олександр звикає до моїх умовностей, бо медовий місяць — це початок нашого справжнього життя.

Коли я доходила до вбиральні, з трішки відчиненої двері чоловічої кімнати почулися голоси Саші та Матвія. Я зупинилася, відчуваючи, як цікавість бере гору. Це неправильно. Невже я знову опускаюся до підслуховування? Але я ніколи й не була правильною… Затамувавши подих, я почала підслуховувати.

— Матвіє, я думав, ти інший, — він тяжко видихнув. — Не можу повірити, що ти став таким. У дитинстві, ти завжди був тим, хто віддавав останні солодощі іншим. Ти навіть віддав усі свої улюблені іграшки Інні.

— Брате...

— Замовкни! Боже, ти все ще тут, лише тому, що я не хочу псувати свято. Але мені здається, що треба було тебе раніше виставити звідси.

— Не роби цього. Через ...

— Дана моя дружина, вона та, з ким я проведу своє довбане життя. Але, здається, ти досі не розумієш, хто вона для мене. Як тобі ще пояснити, хто вона така? Я кохаю її. Ясно тобі? І що ти зробив? Як ти взагалі посмів йому сказати, де вона, навіть коли знав її історію.

Можливо, я недооцінювала почуття, які в нього виникли до мене за цей час. Можливо, він справді...

— Це вона тобі розповіла?

— Ні, але я не дурень, мені нічого не варто скласти один плюс один.

— Це сталося вчора... він подзвонив мені... і це вийшло випадково. Я не думав, коли розповідав.

— Ти взагалі коли-небудь думав? Я тобі завжди в усьому допомагав. Скільки ж бізнесів я допоміг тобі відкрити, а ти не докладав до них жодних зусиль, довзволяючи їм банкрутувати! Ти тільки й міг думати, що все само повино ідти тобі в руки, нічого не роблячи для цього. Але зараз не про це. Дана — моя жінка, і ти дозволив після всього, що він з нею зробив, прийти на наше весілля. Не думаю, що після цього ти взагалі можеш бути моїм братом...

Мої думки метушилися. Він справді готовий відмовитися від свого брата заради фіктивної дружини? Ця розмова заплутала мене ще більше.

— Брате, не треба так! Я ніколи не хотів тебе підставити, я просто не подумав...

— Не подумав?! — Саша різко перебив його, підвищуючи голос. — Це завжди твоє виправдання. Ти ніколи не думаєш про наслідки своїх дій. Але тепер ти зайшов занадто далеко. Ти зрадив мене, і не тільки мене, а й Дану.

— Я не знав, що це так важливо для тебе... Я думав, що це просто тимчасовий шлюб...

— Тимчасовий? — Саша сміявся, але його сміх був гірким. Вогола почала збиратися в моїх очах. Мені було так шкода його, навіть більше, ніж себе. — Ти гадаєш, що кохання може бути тимчасовим? Ти навіть не розумієш, про що говориш. Ти ж сам, бляха, одружений.

— Сашо, будь ласка. Я знаю, що зробив помилку. Але не відмовляйся від мене через це. Ми брати...

— Брати? — Саша підійшов ближче до Матвія, дозволяючи мені побачити його, його очі палали гнівом. — Брати не зраджують один одного. Брати не наражають на небезпеку тих, кого інший любить.

— Я не думав, що він щось зробить…

— І саме тому ти більше не можеш бути поруч зі мною, — голос Саші став холодним, майже без емоційним. — Я не можу більше довіряти тобі. Ти показав своє справжнє обличчя, і воно мені не подобається.

— Сашо...  Я шкодую.

— Шкодую? Ти завжди шкодуєш після того, як зробиш помилку. Але це не поверне довіру. Ти маєш розуміти, що втратив її остаточно. Тепер все залежить від Дани. Якщо вона вирішить колись пробачити тебе, я теж це зроблю. Але наразі, я не готовий цього робити. І їй також не варто.

Саша різко розвернувся і направився до виходу. У мене почалася паніка. Холодний піт вкрив мої долоні. Я повинна була негайно повернутися до зали, але мої ноги відмовлялися рухатися. Що робити? Знову сказати, що я підслухала, чи зробити вигляд, що нічого не чула? Я струснула голову, відганяючи сльози. Відступила на крок назад, зробивши вигляд, що струшую щось із сукні, і, не піднімаючи голови, попрямувала вперед.

Саша вийшов з вбиральні і побачив мене. Його обличчя було напружене, але коли він помітив мене, вираз змінився на трохи м'якший.

— Дано, все добре? — спитав він, підходячи ближче.

Я змусила себе усміхнутися.

— Так, просто трохи втомилася, — відповіла я, намагаючись приховати своє занепокоєння.

Саша уважно подивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи все насправді гаразд. Кивнувши, промовив:

— Нам треба вже їхати, щоб встигнути на літак.

— Але свято ще не закінчене...

— Вони і без нас добре повеселяться, — він знову був схожий на того самого суворого боса, але в його очах було щось тепліше.

Єлизавета Петрівна, підійшла до мене і ніжно обійняла. Вона була прекрасна, в свої п’ятдесят три роки здавалася не менш чарівною.

— Дано, — звернулася, все ще тримаючи мене в обіймах. — Я знаю, що в тебе важка доля. Але тепер ти частина нашої родини, і ми будемо тебе підтримувати. Бережи Сашу, і він буде берегти тебе.

Я ледь стримувала сльози. Це були прості слова, але вони гріли моє серце.

— Дякую, Єлизавето Петрівно, — відповіла я, ледь стримуючи емоції.

— Вже говорила —  називай мене Єлизаветою, а коли будеш готова, то можеш називати мене мамою.

Як жінка може бути настільки доброю та неймовірною? Вона щиро усміхнулася і легенько потисла мою руку. Я відповіла їй трохи схвильованою усмішкою. Нахилившись ще ближче, вона прошепотіла мені на вухо: