Листопадові дні у Львові стискалися до розміру ліхтарної плями на мокрому асфальті. Анна поверталася додому, коли місто вже тонуло у темно-синіх сутінках, а виходила з кімнати мансарди, коли воно тільки прокидалося під шелест двірницьких мітел і далекий гуркіт перших трамваїв.
У кав'ярні панував свій конвеєр: шипіння капучинатора, брязкання порцелянових чашок, запах меленої арабіки та гарячої випічки.
— Твій «американо з корицею» знову тут, — Діана штовхнула Анну ліктем у бік, витираючи високі келихи для айріш-кави. — Дивиться так, ніби ти зараз йому замість здачі серце віддаси.
Анна підвела очі від касового апарата. За крайнім столиком біля вікна сидів Макс — хлопець із IT-компанії, що орендувала цілий поверх у сусідній старовинній будівлі. Він приходив щодня точно о 12:30. Тобто завжди в її зміни. Темне пальто, правильна зачіска, охайні руки й ця його посмішка — трохи збентежена, але наполеглива.
— Діано, припини, — тихо сказала Анна, беручи піднос.
Вона підійшла до його столика, щоб забрати порожню чашку.
— Ганусю, привіт, — Макс одразу відклав телефон і подивився на неї з щирою тепотою. — Я тут подумав… У п'ятницю в «Філармонії» буде класний джазовий вечір. Може, вийдемо після твоєї зміни? Без ніяких зобов'язань, просто вип'ємо какао, послухаємо музику.
Його очі просили прозоро й відкрито. Він був приємним, вихованим, завжди залишав хороші чайові й ніколи не дозволяв собі зайвого. Ідеальний кандидат для будь-якої дівчини. Але всередині у Анни нічого не озивалося — там панувала дивна, суха тиша.
— Дякую, Максе, ти дуже добрий, — Анна посміхнулася м'яко, але відсторонено. — Але в мене зараз суцільні заліки. Я з роботи біжу прямо в конспекти, іспанська мене просто вбиває. Вибач, правда.
— Ну… іспанська — це серйозно, — Макс трохи згаснув, але намагався тримати фасон. — Зрозуміло. Тоді наступного разу?
— Подивимося, — відповів за неї рефлекс чемності.
Повертаючись до стійки, вона відчула на собі розчарований погляд Діани.
— Ти божевільна, Ганусю, — шепнула подруга. — Він же нормальний. Не п'є, з роботою, високий. Що тобі ще треба?
— Нічого мені не треба, — тихо мовила Анна, заправляючи пасмо за вухо. — Просто не моє. І все.
Справжній день починався увечері, коли за Анною зачинялися важкі дубові двері будинку біля Стрийського парку.
Після шумного загазованого центру атмосфера тут здавалася майже лікувальною. Анна піднімалася на свою мансарду, скидала важкі кросівки, перевдягалася в теплий домашній светр і спускалася на кухню.
Тут пахло липовим чаєм і сухою цедрою. Пані Марія сиділа біля старовинного буфета в кріслі з високою спинкою, прикрита пледом, і гортала якийсь альбом із чорно-білими фотографіями.
— Заварюй чай, Анно — не підводячи очей, промовила старенька. — Я воду вже закип'ятила.
Анна наливала чай у дві порцелянові чашки з тонкими золотими облямівками, сідала навпроти за круглий стіл і клала поруч розкритий підручник із граматики. Але часто книжка так і залишалася лежати неторканою.
Пані Марія любила ці вечори. Вона розмовляла повільно, зводячи докупи спогади, як мереживо.
— Мій Степан… — говорила вона, торкаючись пальцем старого знімка, де молодий чоловік у строгому костюмі посміхався на тлі львівської опера. — Він був архітектором. Упертий, як усі львівські галичани. Сперечався зі мною про кожну фіранку в цьому будинку. Але коли занедужав… дім раптом став таким великим, що я місяць не могла зайти в цей кабінет.
Анна мовчки слухала, тримаючи гарячу чашку в долонях. У цих розповідях не було моралізаторства чи жалю — лише тиха, шляхетна пам'ять.
— А Оленка, дочка, вся в нього пішла, — продовжувала пані Марія, і її погляд на мить ставав теплішим за окулярами. — Потягнуло її на сонце, у танці, в Іспанію. Оселилася у Валенсії, вийшла заміж за музиканта, Антоніо… Шумний такий чоловік, але добрий. Онуки там виросли. Алекс — той ще бешкетник, увесь у батька, Мадрид зараз підкорює. А от старший, Марко…
Пані Марія на хвилинку замовкла, дивлячись на вогник настільної лампи.
— Марко — дивний хлопець. Поважний, мовчазний, увесь у собі. Ніби дивиться на тебе, а бачить щось своє. Він малює, знаєш? Як і мій Степан колись. Тільки Степан креслив будинки, а Марко… він шукає деталі.
Анна слухала це ім'я — Марко — і в голові чомусь вимальовувався невідомий іспанський пейзаж, геть не схожий на львівський дощ за вікном.
— Оленка кликала мене туди назовсім, — зітхнула старенька, згортаючи альбом. — Але де мої роки, а де їхній бізнес та море… Мій дім тут. І ти тут, слава Богу, а то б я вже із цими годинниками розмовляти почала.
Анна посміхнулася, відчуваючи, як тепла тиша огортає кухню. Вона відкрила зошит з іспанської, але слова розпливалися. За вікном вітер хитав гілки лип у парку, а в думках чомусь виринав дивний сон, який останнім часом не давав їй спокою — про бурштинове сонце, чужий солоний берег і чужий, але такий близький голос.
#5650 в Любовні романи
#2461 в Сучасний любовний роман
#1493 в Жіночий роман
Відредаговано: 19.11.2026