Неземне тяжіння

Розділ четвертий

О дев’ятій ранку скло кав’ярні було вщент затягнуте дрібними білими краплями — ранковий львівський туман з боку парку опускався на вулиці важкою прохолодною пеленою. Анна саме протирала стійку лимонним спреєм, коли дзвіночок над дверима ледь чутно дзенькнув.

У приміщення зайшла пані Марія. На ній було довге пальто кольору топленого молока, бездоганно випрасуване й застебнуте на всі ґудзики, а на голові був витончений фетровий капелюшок. Попри свої роки й ранню сирість за вікном, вона трималася прямо, з тією спокійною, випещеною поставою старої львівської інтелігенції, яка не зникає від часу. У повітрі одразу запахло дорогими французькими парфумами.

— Доброго ранку, дитинко, — промовила вона низьким, оксамитовим голосом, оминаючи вологі сліди на підлозі. — Мені, як завжди, подвійний еспресо без цукру і склянку гарячої води.

— Доброго ранку, пані Маріє, — Анна одразу відклала ганчірку й увімкнула кавомашину. Руки трохи тремтіли — до цієї жінки чомусь завжди хотілося звертатися надто чемно, навіть дихати обережніше.

Через хвилину чашка стояла на блюдечку. Пані Марія сіла за свій улюблений столик біля вікна, повільно зняла рукавички і поклала їх поруч із сумочкою. Вона не пила каву одразу — спершу покрутила порцелянову чашку в пальцях, дивлячись на те, як над чорною поверхнею піднімається тонкий струмок пари.

Анна не витримала, підійшла ближче з паперовою серветкою, хоча стіл був абсолютно чистим.

— Пані Маріє… ви казали тоді, минулого тижня, про кімнату… Вона ще вільна? — голос дівчини прозвучав тихо й трохи знічено.

Старенька підняла погляд. Її очі за склом окулярів у тонкій золотавій оправі були гострими, уважними, але зовсім не злими. Вона кілька секунд вивчала обличчя Анни — від заправленого за вухо русявого пасма до затьмареного погляду.

— А що таке, дитя моє? Невже вигнали раніше терміну? — у її тоні прослизнула суворість, але в кутиках очей уже ховалася ледь помітна м'яка складка.

— Не вигнали, просто… онук повертається з Польщі, йому треба десь жити, — Анна гірко посміхнулася, опустивши очі. — А в мене залік з німецької на носі, робота й нуль варіантів на примітках. На «ОЛХ» або ціни космічні, або такі умови, що плакати хочеться. Я б з радістю до вас… але ви не казали про платню, а я поки що на студентській стипендії і з мінімальною зарплатою тут.

Пані Марія мовчки відпила ковток кави, поставила чашку назад і акуратно промокнула губи серветкою.

— Гроші мені ні до чого, Анно, — сказала вона твердо, і від цього «Анно» у дівчини потепліло всередині. — Паперові купюри ще нікого не врятували від самотності у великому порожньому будинку. Мені не квартирантка потрібна. Мені потрібно, щоб увечері хтось заварював чай на кухні, поки я читаю газету, і щоб було з ким промовити кілька слів людською мовою.

Вона замовкла на секунду, дивлячись крізь скло у сірий львівський двір, де мокрі голуби шукали крихти на бруківці.

— Моя дочка Олена вже давно живе в Іспанії, — промовила вона тихо, ніби згадуючи щось своє. — Я й сама жила там із нею якийсь час, на самому узбережжі. Сонце, море, білі будинки… Але мені там душно. Коріння, знаєш, дитинко, має властивість вростати у бруківку так міцно, що на старості років виривати його з м’ясом уже нестерпно. Тож я повернулася додому. У свій старий дім біля Стрийського парку. Але стіни мого будинку занадто високі, коли ти в них одна.

Анна слухала затамувавши подих. Вона знала цю історію у загальних рисах від знайомих, але зараз, із вуст самої пані Марії, це звучило інакше — стримано, без зайвого жалю до себе, але з якимось глибоким, тихим сумом.

— То як? — пані Марія знову подивилася на дівчину, і на її губах ледь помітно проступила сувора, але тепла посмішка. — Вечорами на тебе ніхто не тиснутиме, що довго вчиш свої іноземні слова. Але порядок мусить бути бездоганним. Зійдешся зі старою буркотункою?

— Зійдуся, — видихнула Анна, відчуваючи, як з плечей спадає той важкий, липкий вантаж, що тиснув на неї весь останній тиждень. — Обіцяю.

— От і домовилися, — пані Марія дістала з сумочки невеликий ключ на срібному кільці і поклала його на стіл біля блюдечка. — Заїдеш сьогодні після зміни, подивишся. Кімната на другому поверсі, вікно виходить у сад. І не запізнюйся, я не люблю чекати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше