Розділ перший

Стеля в кімнаті була білою, але обличчя уві сні складалося з кольорів, яких у реальній Валенсії ніколи не було — сіро-блакитних, холодних, як старе срібло на дні річки.

Мáрко не відчував подушки під головою. Він узагалі не відчував тіла. Було тільки світло, що падало звідкись збоку, і запах — сирий, гіркий, схожий на мокрий камінь після дощу, хоча за вікном його будинку на самому узбережжі вже третій тиждень стояла суховійна спека.

Вона стояла біля вікна, яке виходило на сірий двір, заставлений порожніми ящиками з-під кави. Тільки замість валенсійських апельсинових дерев за склом шуміли незнайомі, розлогі верби. Вона обернулася повільно, ніби у воді. Її русяве волосся — довге, важке, трохи розпатлане — лягло на плече темною смугою. Вона дивилася просто на нього, і в її погляді не було ні подиву, ні переляку. Лише тиха, майже стомлена присутність.

— Ти знову запізнюєшся, — сказала вона. Голос був низьким, зовсім не схожим на той дзвінкий щебет, до якого Мáрко звик довкола.

Він хотів ступити вперед, але ноги в'язнули в підлозі, як у розігрітому гудроні.

— Хто ти? — хотів крикнути він, але з горла вилетів лише сухий хрип.

Вона трохи повела плечем, ближче підтягуючи до підборіддя комір грубого в’язаного светра, і її блакитні очі — величезні, бездонні, якісь зовсім немісцеві — раптом зникли, розчинившись у білому мареві.

Мáрко різко сіл, вдарившись потилицею об м'яке узголів'я ліжка.

Серце билося десь у горлі, гаряче і важке. Він дихав широко відкритим ротом. З вулиці крізь привідчинену терасу доносився мірний, монотонний шум моря й важкий подих солоного прибою. П’ята ранку. На горизонті тільки починала жевріти темна, майже фіолетова смуга.

Він мешкав один у невеликому будинку біля самої води, подалі від гамірної родинної метушні. Батько, Антоніо, зараз точно ще спав після нічного виступу із гітарою в їхньому сімейному ресторані, а мати, Елена, готувалася до ранкових класів у своїй танцювальній студії. Вони жили своїм ритмом — музичним, пластичним, шумним. Марко ж обрав інше: заснував власну фірму з постачання техніки для кав'ярень і винайняв цей дім, де єдиним тлом для думок залишався океанський гул.

Мáрко опустив ноги з ліжка, відчувши ступнями прохолоду плитки.

Сон не відпускав. Він чіплявся за периферію зору — холодним синім кольором очей, важким русявим пасмом, що падало на комір. Це був уже третій раз за місяць. Завжди одне й те саме: цей погляд, ця чужа, але чомусь до болю знайома постать біля вікна.

Він пройшов босоніж до свого кабінету — кімнати з панорамними вікнами на море, де пахло папером і меленими кавовими зернами.

Марко висунув нижню шухляду робочого столу, дістав звідти товстий чорний альбом для ескізів із щільним крейдяним папером і м'який графітний олівець.

Він не думав, що робить. Рука рухалася сама — упевнено, майже зло, залишаючи на шорсткій поверхні швидкі, темні штрихи. Спочатку підборіддя — трохи гостре, з ледь помітною ямочкою. Потім вилиці. Лінія носа — пряма, бездоганна.

Коли він дійшов до очей, олівець на секунду завмер. Мáрко різко натиснув грифель, аж той хруснув і зламався. Він підняв очі на темне море за вікном. На папері з чорно-сірої тіні на нього дивилася вона.

Вона була тут. На аркуші паперу. Жива, нереальна, зовсім не схожа на дівчат з узбережжя.

Мáрко відкинувся на спинку стільця, кинув зламаний олівець на стіл і довго дивився на малюнок, усе ще відчуваючи в кімнаті ледь уловимий запах вогкості й дощу, якого над цим морем просто не могло бути.